Внутрішня політика Української держави у галузі охорони здоров'я та соціального захисту населення (квітень-грудень 1918 р.)

РОЗДІЛ 2
ОХОРОНА ЗДОРОВ’Я ТА СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ НАСЕЛЕННЯ ЯК НАПРЯМОК ВНУТРІШНЬОЇ
ПОЛІТИКИ ГЕТЬМАНАТУ
2.1. Основи державної політики у сфері охорони здоров’я
та соціального захисту населення.
Система охорони здоров’я та громадського опікування, яка дісталася Українській
державі Павла Скоропадського, почала формуватися ще за часів Російської імперії
як наслідок реалізації положень ряду ліберальних реформ другої половини
дев’ятнадцятого століття. Однак створити єдиний керівний орган, який би
спрямовував і координував діяльність закладів охорони здоров’я та соціального
захисту, за царизму так і не вдалося. Проект заснування Головного управління
державної охорони здоров’я, розроблений у 1912 р. урядовою комісією під
керівництвом Г. Рейна, та напрацювання з питань організації санітарних органів
різних рівнів не були втілені у життя [142]. Єдиним результатом діяльності
комісії було створення на початку 1917 р. при МВС імперії департаменту опіки.
Проте він, як і медичний департамент та медична рада, які також знаходилися у
структурі МВС, лише намагався коорди­ну­вати діяльність більше як 20 медичних
служб міністерств та центральних відомств [143].
Не змінилася суттєво ситуація і за Центральної Ради. Далі створення Головної
медико-санітарної управи та департаменту опікування (січень 1918 р.)
секретарства внутрішніх справ вона не пішла. При цьому в галузі охорони
здоров’я та соціального захисту лишилося чинним законодавство Російської
імперії – “Статут громадської опіки” та “Статут лікарський” від 1892 р.
Головні засади внутрішньої та зовнішньої політики Української держави були
викладені П. Скоропадським у “Грамоті”, з якою Гетьман звернувся до всього
українського народу 29 квітня 1918 р. Вони знайшли подальший розви­ток та
юридичне закріплення у “Законі про тимчасовий державний устрій України” від
29 квітня 1918 р. [144]. В обох документах конкретні питання розвитку системи
охорони здоров’я та соціальної опіки в Україні не визнача­лися. Однак гетьман
брав на себе зобов’язання “...гідно виконати те, що я вва­жаю своїм обов’язком
перед рідною Україною в теперішній винятковий і кри­тич­ний для неї час”
[145].
Цілком закономірно, що серед інших пріоритетних напрямків в діяльності органів
влади важливе місце зайняли й питання охорони здоров’я та соціаль­ного захисту.
Щоправда, формування основ політики у сфері охорони здо­ров’я та опіки в
Українській державі проходило без особливого втручання прихиль­ни­ків та
противників П. Скоропадського.
Лідери тогочасних партій – хліборобів-демократів, соціал-демократів, есе­рів,
есефів, кадетів та різних громадських спілок – розглядали радше полі­тич­ні та
економічні питання, аніж соціальні  [146]. Сам П. Скоропадський, в силу різних
обставин, теж не часто звертався до розгляду питань охорони здоров’я та опіки.
Навіть у своїх спогадах гетьман про роботу Міністерства народного здоров’я та
державного опікування писав так: “Скажу відверто, що в час Гетьманства у мене
було стільки політичних та особистих трагедій, що я не берусь робити висновки
про хід справ у цьому міністерстві” [147]. Незважаючи на це, створення самого
Міністерства пов’язане з іменем П. Скоропадського. Відповідно до наказу
гетьмана від 3 травня 1918 р. про формування Кабінету Міністрів на чолі з
Ф. Лизогубом, поряд з іншими передбачалося створення також і Міністерства
народного здоров’я та державного опікування. Першим міністром народного
здоров’я та державного опікування був призначений Всеволод Юрійович Любинський
(1840 – 1920 рр.) [148].
Потрібно відзначити, що за тогочасних умов була певна складність при підборі
керівних кадрів. Сам П. Скоропадський у своїх спогадах писав, що у центральних
органах влади “…була велика кількість людей, які не підходили своїми знаннями
та моральними якостями” [149]. Між тим організація діяль­ності міністерств та
відомств не в останню чергу залежала від підбору їх лідера та його
організаторських здібностей. Тому на керівні посади в міністерства призначались
люди “...знання, досвіду й таланту, хоча би й неукраїнського походження, при
умовах їх вірності Самостійній Україні” [150].
Для МНЗтаДО такою оптимальною фігурою став В. Любинський. Доктор медицини,
лікар-фармаколог за фахом, родом з Київщини, він був діяльним членом
Української Народної Громади, заснованої в 1917 р. П. Скоропадським. На
квартирі В. Любинського часто відбувалися її засідання. Ще до перевороту
29 квітня 1918 р. В. Любинському відводилася посада Міністра народного
здоров’я. П. Скоропадський високо цінував його організаторські здібності та
відповідальність за доручену справу. У спогадах Гетьман так характеризував
свого однодумця: “Міністр здоров’я – доктор Любинський хороша, чесна людина. У
Раді (Рада Міністрів. – Л. Ж.) ніколи не говорив, свою справу любив. Він
якимось чином уживався з усіма партіями. І великороси, і українці його “до
нього добре ставилися” [151].
Схвально про нього відзивався і Дмитро Дорошенко, записуючи до послужного
списку В. Любинського “...особливо уважне відношення до націо­наль­ного
моменту” [152]. Відмітимо, що В. Любинський був одним з тих міні­стрів, які
зберегли свої посади після зміни складу Кабінету Міністрів 24 жовтня та
14 листопада 1918 р. [153].
До компетенції В. Любинського належало загальне керівництво та організація
роботи МНЗтаДО, участь у засіданнях Ради Міністрів Української держави та
різних урядових нарадах, головування на форумах з питань охорони здоров’я і
т.д. Прийоми цивільних відвідувачів та урядовців міністерства В. Лю­бин­ський
здійснював на підставі розкладу, затвердженого радою міні­стра 12 вересня
1