РОЗДІЛ 2
Управління інвестиційним портфелем
2.1. Розроблення інвестиційної стратегії
Існують різноманітні підходи до купівлі-продажу фінансових інструментів [130,
с.448–468]. Один із підходів полягає у дотриманні аксіом ринку, які виникли в
результаті узагальнення практичного досвіду учасників торгівлі у формі певних
правил. При цьому слід зазначити, що інвестори часто стають жертвами
правдоподібних, але не обґрунтованих науково узагальнень. Деякі інвестори
надають перевагу інвестиціям в акції компаній, які, на думку цих інвесторів,
недооцінені у поточний момент часу і зростуть в ціні у майбутньому. Інші
інвестори, відмовившись від спроб одержати перемогу над ринком, намагаються
прив’язувати структуру своїх інвестиційних портфелів до структури фондових
індексів. Такі інвестори визнають гіпотези про інформаційну ефективність
ринків, і їх влаштовує середньоринкова прибутковість цінних паперів. Відомі
також підходи до інвестування, що ґрунтуються на певних формулах і пропорціях
структури інвестиційного портфеля. Наприклад, схема інвестування фіксованої
грошової суми, інвестиційна схема підтримання постійного співвідношення
вартості акцій та облігацій у портфелі, нормальні вартісні схеми із плаваючими
співвідношеннями, нормальні вартісні схеми, що базуються на ціні, нормальні
вартісні схеми, що базуються на “внутрішній” вартості. До переваг інвестування
за формулою належать відносна простота розрахунків і те, що здійснюючи
купівлю-продаж фінансових інструментів автоматично, інвестор не приймає рішення
під дією емоцій. Недоліками цих схем є труднощі, пов’язані із визначенням
недооціненості чи переоціненості цінних паперів, високі комісійні витрати на
обслуговування інвестиційного портфеля. Багато інвесторів надають свої кошти у
розпорядження та управління спеціалізованим фінансовим інститутам. Спільне
інвестування має такі важливі переваги як диверсифікація інвестицій та зниження
комісійних витрат на здійснення операцій.
Дослідження свідчать, що не існує методики, яка б дозволяла стабільно, протягом
тривалого часу, перевищувати середньоринкову прибутковість.
Принципи прийняття інвестиційних рішень поділяють на дві категорії – активні й
пасивні. Пасивний підхід базується на припущенні про відносну інформаційну
ефективність фінансових ринків. Тому основна мета пасивних методів –
забезпечити прибутковість інвестиційного портфеля не нижчу за середньоринкову,
одночасно максимально нейтралізувавши різноманітні чинники ризику. Основа
пасивного підходу – диверсифікація інвестицій.
Диверсифікація або розподіл інвестицій за різними сегментами ринку, різними
цінними паперами дозволяє обмежити індивідуальний ризик, пов’язаний з кожним
конкретним видом вкладень. Одночасно диверсифікація усереднює ринковий або
системний ризик. Інвестор, який дотримується пасивного підходу, у певному
розумінні, слідує за ринком [74, с.370].
Залежно від особливостей конкретного завдання моделі управління інвестиційними
процесами поділяють на стратегічні і тактичні. Стратегічні полягають у виборі
узагальнених параметрів та обмежень інвестиційної діяльності. Метою
стратегічних моделей є визначення на основі пріоритетних цілей базових
параметрів портфеля (співвідношення акцій та облігацій у портфелі,
співвідношення інвестицій у різні галузі, обмежень за рівнем ризику тощо).
Тактичні моделі безпосередньо стосуються завдання вибору обсягів окремих
інвестицій. До тактичних належать також рішення із перегляду (ребалансування)
інвестиційного портфеля.
Відносно чинника часу розрізняють статичні й динамічні моделі. У статичних
(одноперіодних) моделях розглядають один інвестиційний період, тобто рішення
приймають на певний проміжок часу (інвестиційний горизонт) і не переглядають. У
динамічних моделях інвестиційний горизонт поділяють на певну кількість періодів
і рішення приймають для кожного з них.
Залежно від можливості коригування рішення при надходженні додаткової
інформації, моделі поділяють на одноетапні й багатоетапні. В одноетапних
моделях рішення приймають в умовах невизначеності (ризику), припускаючи
неможливість коригування прийнятого рішення. Багатоетапна модель передбачає, що
процес прийняття рішення відповідає схемі [74, с.390–391]:
рішення > спостереження > … > рішення,
де кожне наступне рішення – це коригування (адаптація) початкового рішення на
основі додаткової інформації про випадкові параметри, отримані в результаті
спостереження.
На сучасному етапі економічного розвитку України актуальною є проблема
активізації інвестиційних процесів та їх скерування у найбільш перспективних
для економіки напрямках. Однією з умов ефективного вирішення цієї проблеми є
конкурентне середовище діяльності фінансових посередників (інституційних
інвесторів). Формування стратегії поведінки окремого інституційного інвестора у
конкурентному середовищі передбачає врахування особливостей попиту й пропозиції
на обраному ним сегменті фінансового ринку. Також потрібно брати до уваги
альтернативні джерела фінансування та способи управління ризиками інвестицій.
Пропозиція фінансових інструментів для залучення коштів може бути зумовлена
потребами простого чи розширеного відновлення, сезонними або циклічними
чинниками, впровадженням інновацій, необхідністю структурних змін.
На прийняття рішень впливає також суб’єктивна оцінка ризику інвестором,
точність якої залежить від рівня його інформованості. В основі попиту на
фінансові інструменти лежать мотиви збереження вартості капіталу або її
приросту. Залежно від чинників, які формують попит і пропозицію фінансових
інструментів, у кожному конкретному випадку відрізня
- Київ+380960830922