РОЗДІЛ 2
ІСТОРИЧНІ ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНОЇ ІДЕОЛОГІЇ В УКРАЇНІ ТА
СТВОРЕННЯ СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНИХ ПАРТІЙ.
Українські партії соціал-демократичного спрямування, проголошуючи свою
відданість ідеалам свободи, демократії та соціального прогресу, прагнуть
наслідувати кращим традиціям українського соціал-демократичного руху кінця XIX
- початку XX століття.
Вітчизняна соціал-демократія має глибоке коріння і безпосередньо пов'язана з
іменами таких видатних українців, як Михайло Драгоманов, Іван Франко, Михайло
Павлик та інші. Завдяки їхнім зусиллям в 1883 році створюється "гурток
українських соціалістів-федералістів". Слідом за ним в Західній Україні
з'являються перші соціал-демократичні групи. Структурно вони входили в
найавторитетнішу на той час в Європі Австрійську соціал-демократичну партію. В
1899 році в Галичині створюється Українська соціал-демократична партія (УСДП),
лідерами якої були М. Ганкевич, С. Вітик, В. Охримович. УСДП відмовлялася від
ідеї соціалістичної революції і диктатури пролетаріату і прагнула досягти
соціалізму через реформи, захист класових інтересів робітників, легальні
парламентські методи боротьби [117, с. 8].
Першою масовою національною партією стала Революційна українська партія (РУП),
заснована наприкінці січня 1900 року у Харкові видатними діячами українського
руху Д. Антоновичем і М. Русовим [84, с. 24]. Це була перша організаційна
спроба української політичної партії виступити на політичну арену під прапором
української державності. У грудні 1902 р. в Києві відбувся перший установчий
з’їзд РУП, на якому, зокрема, був обраний ЦК партії в складі Д. Антоновича, Є.
Галіцинського, В. Козиненка; в керівництві партії працювали також В.
Винниченко, М. Порш, С. Петлюра [84, с.26].
Першим програмним документом Революційної української партії стала промова
"Самостійна Україна", з якою її автор, харківський адвокат Микола Міхновський,
вперше виступив на Шевченківських роковинах у лютому 1900 р. в Харкові.
Оформлена у вигляді брошури, "Самостійна Україна" висувала національний ідеал
самостійної і соборної України. Але незабаром партія від неї відмежувалася, бо
вона була пройнята націоналістичними настроями і про економічні та соціальні
права українського народу там не згадувалося.
До складу РУП належали представники різних ідейно-політичних течій. Це привело
до розколу партії. В 1902 р. від РУП відкололася група на чолі з
М. Міхновським, яка заснувала націоналістичну Українську народну партію (УНП,
1902 - 1907). В 1903 р. від РУП відкололося й угруповання на чолі з
Б. Ярошевським, яке заснувало Українську соціалістичну партію (УСП). І УНП і
УСП були нечисленними, невпливовими і не мали значної підтримки в суспільстві.
Революційна українська партія поступово відмежовувалася від крайніх правих і
лівих елементів і набувала соціал-демократичного характеру, про що було
оголошено в програмних засадах партії [84, с. 27].
У 1905 р. від РУП відкололася група М. Меленевського, яка утворила окрему
партію - "Українську соціал-демократичну спілку" ("Спілка"), яка приєдналася до
меншовицької фракції РСДРП як її автономна організація. В грудні 1905 р. значна
частина рупівців на II з’їзді РУП виступила за перетворення партії в Українську
соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Її засновниками і лідерами були
М. Порш, В. Винниченко., Д. Антонович, С. Петлюра, М. Ткаченко та інші [85, с.
29]. Вони віддавали перевагу забезпеченню змін через проведення державою
реформ, а не шляхом руйнівної боротьби між класами [127, с. 110].
Лідери ще молодого українського соціал-демократичного руху перебували у той час
у постійних пошуках найприйнятнішої для України формули боротьби за соціалізм,
набували політичного досвіду. В. Винниченко в роботі "Відродження нації" писав:
"Правда, ми всі називали себе соціалістами: соціал-демократами (ніби правовірні
вже, давні соціалісти), соціалісти-революціонери, соціалісти-федералісти,
соціалісти-самостійники. Все соціалісти… Бо маси найбільше вірили тільки
соціалістам." [86, с. 89-90].
З набуттям політичної свідомості українські соціал-демократи остаточно
визначилися із своїми ідеологічними та політичними уподобаннями, твердо
заявляли про свою відданість ідеям демократичного соціалізму, поступового
реформування буржуазного суспільства. "…Пам'ятаєш нашу милу віру: соціалізм це
свобода, рівність, радість, щастя…", - зауважував В.Виниченко в роботі "Заповіт
борцям за визволення" [87, с.85]. Тільки таким шляхом можливо побудувати
суспільство, де найважливішими цінностями є свобода, соціальна справедливість
та солідарність трудящих.
Національно-демократична революція 1917-1920 років відкрила шлях до розв'язання
політичних, соціально-економічних та національних проблем в Україні. Українські
соціал-демократи, відчуваючи свою відповідальність за долю України, взяли
активну участь у створенні і роботі Центральної Ради, формуванні української
державності. Вони вважали своїм завданням спрямувати енергію народу в русло
демократичного розвитку. Протягом усього недовгого існування УНР українські
соціал-демократи по суті очолювали боротьбу за незалежність своєї держави,
"пройшовши шлях від надмірного захоплення ідеями по-європейському вирішити в
межах федеративної Росії проблему трансформації українського суспільства на
засадах демократичного соціалізму до усвідомлення необхідності побудови
самостійної незалежності України…", - зазначає А.Голуб в монографії
"Європейські обрії української соціал-демократії" [105, с.132]. Але їм не
судилося досягти заповітної мети. Національно-демократична революція в Україні
не втрималася в мирних рамках
- Київ+380960830922