Ви є тут

Інституціональна організація фінансового контролю на центральному рівні державного управління

Автор: 
Клімова Світлана Миколаївна
Тип роботи: 
Дис. канд. наук
Рік: 
2003
Артикул:
3403U001523
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2
ІНСТИТУЦІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ОРГАНІЗАЦІЇ СИСТЕМИ ДЕРЖАВНОГО ФІНАНСОВОГО
КОНТРОЛЮ
НА ЦЕНТРАЛЬНОМУ РІВНІ
2.1. Організація державного фінансового контролю
Одним із важливих етапів розвитку державного управління, в тому числі й в
Україні, є організація інституціональних форм, які сприяють установленню нових
економічних та соціальних відносин у суспільстві. Цей процес в західній науці,
особливо американській, прийнято називати інституціональним дизайном (Тhe
Institutional Design) [140, с. 144].
Як показує світовий досвід, рівень розвитку суспільства, ступінь його
демократичності залежить не тільки від економічних і соціальних умов, але і від
дизайну політичних інститутів [214, с. 17].
Сучасна демократична держава суттєво відрізняється від тоталітарних держав,
політична і суспільна структура яких зводиться до мінімуму формалізованих та
офіційних інститутів. Як стверджує відомий американський політолог
С. Хантінгтон, визначення стабільності або інституціоналізації є необхідною
частиною теорії демократії. Більше того, стабільність – центральний вимір в
аналізі будь-якої політичної системи [210, с. 11].
Нові інституціональні форми державного фінансового контролю вимагають зміни
політичних традицій в організації його системи. Тому особливого значення цей
процес набуває в трансформаційний період, коли відбувається удосконалення
традиційних інститутів через зміну їх функцій та характеру діяльності,
створюються нові державні органи, формується система ДФК, покликана відігравати
в суспільстві роль важливого елементу державного управління, що забезпечує
ефективність функціонування фінансової системи.
Процес інституціоналізації в Україні стимулює розвиток системи державного
фінансового контролю, оскільки в демократичному суспільстві з’являються
незалежні від уряду інституції, які здійснюють публічний фінансовий контроль,
покликаний надавати інформацію народові про ефективність управління фінансами.
Тому важливим етапом в розвитку демократії виступає інституціоналізація
державного фінансового контролю.
Зупинимося на характеристиці суб’єктів державного фінансового контролю.
Від організації органів державного фінансового контролю залежить у значній мірі
ефективність контролю. Відповідь на запитання: як структура організації впливає
на ефективність її діяльності, шукали ще адміністративісти ХІХ сторіччя
(Г. Якобі [211, с. 21], Є. Баркер [205, с. 52 – 53]). Вказана проблема стала
предметом дослідження не окремої групи науковців, а була поставлена у Франції
на державний рівень, про що свідчить діяльність учбових закладів щодо
підготовки кадрів адміністративних працівників [212]. Але в ХХ столітті наука
управління не ґрунтувалася на принципах, що були розроблені у ХІХ столітті, а
пішла іншим шляхом [200, с. 100]. У 30-тих роках з’явилися класичні роботи з
державного адміністрування. Дві найбільші роботи належать Дж. Муні, А. Рейлі
[215, 216] та Л. Галику, Л. Урвіку [208].
Одна з представниць радянської науки О.В. Шоріна розмежувала систему так званих
“контролюючих органів” від “контрольних органів”. Останні, на її думку, є
функціональними органами управління та самостійними структурними підрозділами
міністерств та відомств, для яких контроль за діяльністю органів державного
управління, підпорядкованими їм об’єктами господарського, соціально-культурного
чи іншого характеру – єдине призначення [196, с. 187]. В “Энциклопедическом
юридическом словаре” контролюючі органи відносять до контрольної влади, яка діє
паралельно із законодавчою, виконавчою та судовою. Специфіка діяльності цих
органів полягає в тому, що вони не встановлюють загальних правил поведінки, як
робить це законодавча влада, не займаються організаційною роботою, що
характерно для виконавчої влади, не розглядають кримінальних, цивільних та
інших спорів, що входить до сфери діяльності судової влади. Їх призначення –
дослідження, перевірка, вивчення справ [198, с. 151].
Щоб визначити необхідність виокремлення “контрольної влади” з законодавчої,
виконавчої та судової, слід проаналізувати ідеї видатних вчених теорії поділу
влад.
Античний філософ Арістотель зазначав, що кожна держава повинна мати три
елементи: законодавчий орган, магістратури та судові органи. Дж. Локк
наголошував на тому, що приймати закони повинні органи законодавчої влади, а
втілювати ці закони – органи виконавчої влади. Шарль Луї Монтеск’є обґрунтував
у демократичній державі необхідність поділу влади на законодавчу, виконавчу та
судову гілки, які повинні бути незалежними одна від одної [142, с. 57 – 59].
Вчення про поділ влади на території Росії та України виникли у другій половині
ХІХ ст. та втілилися в життя лише у 90-х роках ХХ ст. Державна влада
здійснюється при поділі функцій між законодавчими, виконавчими та судовими
органами. Але поряд із зазначеними органами функціонують державні інституції,
що не відносять ні до однієї з трьох гілок влади. Такими інституціями, згідно
Конституції України є Прокуратура України, Рахункова палата, Національний банк
України. Їх юридична природа різна. Вони наділені відповідними повноваженнями
згідно поставлених перед ними завдань. Певною мірою кожний з названих вище
державних органів здійснює контроль, але в різних сферах та різними методами.
Конституція України та інші законодавчі акти не визначають дані інституції як
органи “контрольної гілки влади”. Тому питання існування “контрольної влади”
можна віднести до тих, що потребують подальшого дослідження та доведення і
можуть стати предметом спеціальних досліджень.
Автори роботи “Держане управління в Україні” систему органів державного
контролю визначають як сукупність державних о