РОЗДІЛ 2
ГУБЕРНАТОР, ЙОГО КАНЦЕЛЯРІЯ ТА МІСЦЕВІ ОРГАНИ УПРАВЛІННЯ У ГУБЕРНСЬКІЙ АДМІНІСТРАТИВНІЙ СИСТЕМІ
2.1. Губернатор та його канцелярія: статус та повноваження
Назване питання має на меті визначити вирішальне значення губернатора, як місцевого органу державної влади на рівні губернії, а також його канцелярії, як виконавчого органу при губернаторі, у процесі здійснення управління губернією, адже державне управління є матеріалізованим виявленням державної влади, практичною реалізацією визначених нею цілей і завдань [5, с. 22].
Згадаємо, що вперше поділ Московської держави на губернії відбувся за указом Петра І у 1708 році: встановлювалося вісім губерній, дві з яких - Київська і Азовська - займали частину території України. 1775 року за "Установлением о губернии", яке поширювалося на українські землі з 1781 року, Російську імперію було поділено на сорок одну губернію. Щодо території Лівобережної України, то 1796 року вона отримала назву Малоросійської губернії. На початку 1917 року українські землі перебували у складі Київської, Чернігівської, Харківської, Полтавської, Катеринославської, Херсонської, Таврійської, Чорноморської, Подільської та Волинської й частково Люблінської, Сідлецької, Гродненської, Мінської, Бессарабської і Кубанської губерній. У 1921 році територія України поділялася на дванадцять губерній, а згодом на дев'ять. Внаслідок адміністративно-територіальної реформи в Україні 1925 року губернії було скасовано [76, с. 188].
27 лютого 1802 року відбувся поділ Малоросійської губернії на дві менші за територією адміністративні одиниці - Полтавську та Чернігівську губернії. До складу Чернігівської губернії у 1802 році увійшло 12 повітів: Борзнянський, Глухівський, Городнянський, Козелецький, Конотопський, Мглинський, Ніжинський, Новгород-Сіверський, Новоміський, Сосницький, Стародубський, Чернігівський. Згідно із указом від 27 березня 1803 року "О новом разделении Малороссийской губернии на поветы" у Чернігівській губернії повітовими містами стали також Остер, Кролевець та Сураж. У 1809 році Новоміський повіт було перейменовано на Новозибківський [75, с. 459].
18 квітня 1802 року утворюється нова адміністративно-політична одиниця - Малоросійське генерал-губернаторство, до складу якого було включено спочатку дві губернії - Полтавську та Чернігівську, а з 1835 року введено Харківську. На чолі губернії стояв малоросійський генерал-губернатор, а органом виконавчої влади було Губернське правління.
Інститут генерал-губернаторства вводився Олександром І з метою зміцнення вищої виконавчої влади та налагодження благоустрою в найбільш важливих та неоднорідних місцевостях імперії. Найважливіше завдання генерал-губернаторів полягало у проведенні в життя державної політики, нагляді за дотриманням законів та розпоряджень центрального уряду. Будь-які губернські установи зобов'язані були виконувати всі розпорядження військового губернатора. Генерал-губернатор формував свою канцелярію та добирав чиновників для особливих доручень, розглядав та затверджував кошториси, їх розподіл, гарантував використання коштів в інтересах держави, узгоджував важливі судові справи. Цивільний губернатор надавав генерал-губернатору всю необхідну інформацію та звіт про стан справ у губернії. Отже, за часів Олександра І інститут генерал-губернаторства являв собою представництво вищої влади у децентралізованих регіонах, переважно, з наглядовою функцією.
Період правління Миколи І характеризувався тенденцією до більш централізованого управління регіонами. Діяльність генерал-губернаторів обмежувалась, впорядковувалась і регламентувалась без огляду на особу. Головним завданням генерал-губернаторів визначався нагляд за недоторканістю засад самодержавства, державних інтересів шляхом дотримання законів та розпоряджень центрального уряду щодо ввіреного його управлінню краю. Як особлива інституція, генерал-губернатор знаходився поза губернським правлінням, не мав дорадчих органів. При ньому діяли лише канцелярія та чиновники з особливих доручень.
На початку царювання Олександра ІІ єдність державного управління була визначена головною умовою успішного розвитку Pосійської імперії, отже, центральний уряд відмовляється від генерал-губернаторської форми правління.
За іменним указом Сенату від 17 лютого 1856 року Олександр ІІ скасував посаду Чернігівського, Полтавського та Харківського генерал-губернатора. З ліквідацією Малоросійського генерал-губернаторства вищою посадовою особою в губернії визначався губернатор, який виконував функції водночас представника вищої державної влади та уповноваженого Міністерства внутрішніх справ. Губернатор призначався безпосередньо імператором і звітував перед ним; з іншого боку, губернатор був чиновником Міністерства внутрішніх справ і перебував у фактичному підпорядкуванні міністра.
Після ліквідації Малоросійського генерал-губернаторства у 1856 році і до повалення самодержавства у 1917 році Чернігівську губернію очолювали губернатори:
Анненський Олександр Миколайович (19.03.1855 - 31.01.1857);
Шабельський Катон Павлович (29.01.1857 - 17.02.1861);
Голіцин Сергій Павлович (17.02.1861 - 18.01.1870);
Панчулідзев Олексій Олександрович (30.01.1870 - 19.12.1875);
Дараган Михайло Петрович (02.01.1876 - 30.07.1878);
Шостак Анатолій Львович (31.08.1878 - 28.07.1881);
Шаховський Сергій Володимирович (16.08.1881 - 04.04.1885);
Анастасьєв Олександр Костянтинович (11.04.1885 - 22.07.1892);
Веселкин Михайло Михайлович (30.06.1892 - 02.12.1893);
Андрієвський Євген Костянтинович (04.12.1893 - 09.01.1903);
Хвостов Олексій Олексійович (25.01.1903 - 25.01.1906);
Родіонов Микола Матвійович (03.1906 - 01.06.1909);
Маклаков Микола Олексійович (07.06.1909 - 16.12.1912);
Стерлингов Ілля Іванович (14.01.1913 - 10.11.1914);
Лавриновський Микола Миколайович (10.11.1914 - 18.01.1916);
Келеповський Аркадій Іпполитович (18.01.1916 - 30.03.1916);