розділ 2.3) можемо відзначити наступне. На Східному Поділлі паралельне існування мануфактурного виробництва килимів та розвинутого народного промислу простежується найбільш чітко. Тут працювали текстильні мануфактури Станіслава Щасного Потоцького (Тульчин, Немирів), де виготовляли килими та окремі народні майстри-килимарі. З інвентарної книги східно-подільських маєтків Жевуських, складеної у 1769 1776 рр., дізнаємося, що "кобернички" працювали у багатьох тамтешніх селах та містечках (див. також у підрозділі 2.3) .
На Лівобережжі мануфактурне виробництво зосереджувалося у Чернігівській та Полтавській губернії (килимарня у Батурині, та майстерні самого початку ХІХ ст. у Бикові, Томарівці та Черняхівці). Тут існував також народний килимовий промисел. Збережені лівобережні килими XVIII ст. свідчать про значне поширення народного килимарства на теренах усієї Полтавщини. На базі письмових джерел можна також говорити про народне килимарство Чернігівщини. Ще у першій пол. XVIII ст., як було відмічено у підрозділі 2.3 у чернігівських маєтках генерального підскарбія Якова Марковича працювали народні майстри-килимарі, яким він замовляв килими та "коври", розраховуючись речами та грошима. Виробництво народних килимів в районі с. Михайлівка поблизу м. Лебедина на Сумщині, де працювала майстерня Павла Полуботка на даному етапі досліджень зафіксувати не вдалося.
На Заході України у XVII - XVIII ст. існували мануфактури з виготовлення ворсових в'язаних килимів (Замостя та Броди). Наше дослідження не виявило у безпосередній близькості розвинутого народного килимарства. Однак, існують згадки, що неподалік у Володимир-Волинському районі Волинської області виготовляли килими саме у цій техніці. Їх, до речі, готували виключно для весільних обрядів [21, 58].
Фіксуючи виробництво народних килимів на Сх.Волині (Коростенському, Овруцькому та Олевському районах Житомирської обл.). ми не маємо, однак, даних про існування тут "панської" килимарні, хоча таку можливість не варта виключати. Адже, як стверджує К.Черв'як, на Коростенщині на поч. ХХ ст. килими виготовляли, здебільшого, у так званих "шляхетських" селах, де колись жила шляхта, що привілеями та побутом відрізнялася від звичайних селян [95, 15].
Усе це дозволяє реконструювати механізм взаємозв'язку між "панським" та "народним" килимарством, який на нашу думку, мав такий вигляд. Як нам вдалося з'ясувати у розділі 2.2, на Україні віддавна виготовляли народні вовняні тканини з простими геометричними орнаментами ("гуні", "полавочники"), які можна вважати пра-килимами. Стимулом для інтенсивного розвитку килимарства в Україні стало заснування у XVI, а також у XVII - XVIII ст. "панських" килимарських майстерень. Через майстрів цих килимарень килим проникає у народні верстви.
До "панських" килимарень інколи запрошували іноземних майстрів, які навчали місцеве населення новим килимарським технікам. Саме так, можемо пояснити поширення в Україні східного походження техніки ворсового в'язаного килимарства (див. 3.2.). Під впливом іноземної продукції українські майстри освоїли техніку гладкого ткання способом "кругляння", яка нагадує гобеленоткацтво.
Виконуючи "панське" замовлення, народні майстри були наділені більшою чи меншою творчою свободою. Іноді вони виконували килими за проектами професійних художників, внаслідок чого той отримував "народне" трактування. Інколи, наслідуючи модні орнаменти, самі творили взір. Майстри "панських" килимарень були тою ланкою, через яку здійснювався діалог двох культурних феноменів: народного та "панського" килимів. Цей діалог, мав важливе значення для розвитку не лише "панського", але й народного килимарства, куди проникали окремі елементи "панських" взорів, розширюючи рамки стилістики, в межах якої працював непрофесійний майстер.
3.2. Імпорт килимової продукції в Україну в XVII - XVIII ст.
Впродовж XVII - XVIII ст. потужні центри килимарського промислу існували в Анатолії, Персії, Середній Азії, Кавказі, Далекому Сході, в Західній та Південній Європі. Багато з них, витворивши власну традицію виготовлення килимів, залишились центрами регіонального значення. Однак, були й такі, що поширювали свою продукцію далеко за межі регіону, диктуючи тенденції розвитку світового килимарства. До останніх слід віднести центри Анатолії, Персії та Західної Європи. Вироби з цих регіонів у XVII - XVIII ст. фіксуємо на українському килимовому ринку. На їх основі формувалися смаки місцевої шляхти, і, відповідно, стилістика українських "панських" килимів. З'ясувати, асортимент килимового імпорту в Україні XVII - XVIII ст. можна на підставі свідчень письмових джерел, окремих збережених килимів, побутування яких пов'язується з українськими землями, та зображень килимів у творах українського живопису XVII - XVIII ст.
Численні згадки про імпорт килимів на територію України знаходимо в документах XVII - XVIII ст.: інвентарях шляхетського та церковного майна, митних інструкціях, торгівельних рахунках, тощо. Вони є дуже цінним джерелом для з'ясування походження килимів, які потрапляли на український ринок, цін на них, реконструкції торгівельних зв'язків та шляхів їх реалізації. Водночас, слід зауважити, що інформація, отримана шляхом дослідження письмових джерел, має здебільшого статистичний характер і не дає уявлення про художні особливості виробів. Окрім цього, виникають термінологічні труднощі, адже термінологія для означення походження килимів у XVII - XVIII ст. суттєво відрізнялась від сучасної. "Аджамські", "диванські", "малікбашські, "турські", "хорасанські", "солоцькі", місинські", "селемецькі", "шотарські" та ін. конкретні і зрозумілі "торгівельні марки" для людей епохи бароко, сьогодні стали об'єктом наукових дискусій, і не завжди вдається достеменно з'ясувати, про які вироби, власне кажучи, йде мова.
Важливим джерелом для студій асортименту іноземних виробів, які потрапляли на український ринок в XVII - XVIII ст. є екземпляри збережені у фондах музеїв України та суміжних держав. Однак, давніх пам'
- Київ+380960830922