Розділ 2
ЕТНОНАЦІОНАЛЬНІ І РЕЛІГІЙНО-ДУХОВНІ ПРОЦЕСИ В КОНТЕКСТІ ВЗАЄМОВІДНОСИН МІЖ УГКЦ ТА ДЕРЖАВОЮ
2.1. Філософські та конституційно-правові аспекти державно-церковних стосунків
Однією з основних заслуг християнства перед світовою цивілізацією є, без сумніву, розподіл влади на світську та духовну, а відтак існування в світі двох авторитетів - політичного і релігійного. Розмежування сфер влади на державну і духовну є тим єдиним чинником, що гарантує свободу особистості. Воно забезпечує людині право вільного вибору, оскільки духовна влада захищає її від засобів психічного впливу і звертається лише до розуму і свобідної волі людини[237, С.112].
Принцип відносин між державою та церквою задекларований самим Ісусом Христом: "Віддайте кесареве кесарю, а Боже Богові" (Мт.22.21). Однак, спосіб застосування цієї євангельської догми, її тлумачення є відмінним у візантійській та римській традиціях.
Візантійська доктрина, відома як "теорія симфонії влади" отримала своє формулювання ще в часи правління Юстиніана. Вважалося, що Церква і держава є двома священними дарами, даними людству, тобто двома порядками речей, які витікають з одного джерела: волі Божої, і тому вони повинні бути між собою у досконалій гармонії (symphonia), допомагаючи одна одній, але не знищуючи свободи і автономії кожної у її власній сфері[242, С.179]. Згідно з таким підходом, автономність Церкви і держави не означає їх ізольованості. Для держави Церква є частиною її життя, її моральним імперативом, а для Церкви держава є зовнішнім історичним оформленням життя народу. Двоголовий візантійський орел символізує цю двоїсту єдність влади світської і духовної.
Єдина влада, хоч і поділена між двома "головами", є не лише теоретичним принципом виконавчої влади, а й законодавчої, що знаходить практичне відображення у чинному законодавстві, де закони Церкви (canons) та світські (nomoi) враховані рівним чином[242, C.179]. Саме ця риса - єдність кодексу - відрізняє візантійський світ від римського.
Єдність теоретичних і практичних приписів гарантують рівновагу візантійської політико-релігійної системи, яка задовольняє обидві сторони.
Принцип антиномічної незлитості і нероздільності не може бути порушений в жодному напрямку. Оскільки ще більша незлитість призводить до монофізитського спіритуалізму з подальшим приниженням світського, а спроба відхилення в бік нероздільності веде до політичного монофізицтва, тобто надто тісного союзу Церкви і держави з обов'язковим приматом останньої[44, C.232].
Сконцентрованим виразом політичного монофізицтва стала система цезаропапізму, при якій влада Церкви /auctoritas/, що визнається за патріархом, втрачає свої позиції та стає залежною від влади держави /potestas/, яку уособлює імператор. Таким чином, "симфонія в юридичному аспекті як реляція влади церковної і влади державної -це завжди стан апофатичної нестабільної рівноваги, - зазначає І. Гаваньйо, - будь-яка спроба "катафатизації" цієї реляції... веде до втрати нестабільної рівноваги на користь конкретної potestas"[44, C.234-235]. Як реакція на такий стан речей в церковній свідомості виникає позиція, яку можна визначити як "соціальне несторіанство"[44, C.235].
Враховуючи правовий аспект, можна піддати сумніву легітимність візантійської системи. Політико-релігійна доктрина, що задекларувала себе як християнська , була розроблена на основі еллінської поганської концепції, згідно якої імператорська верховна влада є прообразом небесної монархії. Внаслідок цього, візантійська культура є не тільки злиттям греко-римської традиції з християнством, а включає і третій елемент східного походження, який домінує в соціальній і політичній організації та визначає чітку ієрархічну структуру держави, на вершині якої знаходиться особа імператора східного /деспотичного/, а не християнського походження[85, C.130]. Подібні впливи помітні і у візантійській релігії. Вони проявляються у тенденціях нехтування історичних і динамічних елементів християнської традиції і цілковитому зануренні у богословські спекуляції про природу Бога. Моральний ідеал Сходу, таким чином, являє собою крайність розвитку духу східного аскетизму в рамках ортодоксальності. Він знайшов своє відображення у радикальному східному варіанті християнства, що втілився у безкомпромісному відреченні від світських проблем, запереченні ролі держави та невизнанні будь-яких суспільних зобов'язань[85, C.130-131].
Відносини між владою духовною і світською у Візантії та Римі формувались різними шляхами. Умови Римського Заходу в більшій мірі сприяли творенню самобутньої творчої християнської культури. В той час, коли Візантія організувала християнську імперію на засадах симфонії влад, на заході в світі хаосу і розрухи Римська Церква опинилася в стані ізоляції від світу. Їй доводилось боротися з силами варварства і соціального безпорядку. Проте, переміщення центру імперії з Риму до Візантії дає можливість понтифікам застосовувати їх авторитет незалежно від світської влади, що посилюється фактом віддаленості останньої.
Необхідно вказати, що традиції римського права базуються на автономності особистості , яка розуміється як предмет права. Уже в першому послані папи Климента (88-97рр.) проявляється латинське відчуття порядку і його практичний ідеал суспільного обов'язку: "Якщо хто твердий у вірі, чи здатний висловити своє знання, чи чистий у своїх справах, тим більше він повинен ... шукати спільної користі, а не своєї"[220, C.63].
Наголос на соціальному аспекті християнської традиції спонукав Західну Церкву зайняти незалежну позицію по відношенню до держави, засудити втручання останньої у справи релігійні. Зазначена позиція отримала глибоку філософську і теологічну концептуальну аргументацію у працях св. Августина, який утвердив авторитет духовної влади: "Імператор знаходиться у Церкві, а не над нею: з цього випливає, що обов'язок християнського правителя - у своїх діях підкорятися постановам Церкви у всіх питаннях, що стосуються віри"[85, C.