РОЗДІЛ 2
ВИТОКИ І УМОВИ ВИНИКНЕННЯ АНОМАЛЬНИХ СОЦІАЛЬНИХ ЯВИЩ В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ НА ТЛІ НЕПУ
2.1. Голод 1921-1923 рр. на пiвднi України i особливостi процесу
декласування у робiтничому середовищi
Наслідки громадянської війни були настільки згубними для економіки півдня України, що в умовах політики "воєнного комунізму" постали нездоланним бар'єром на шляху відновлення. На третину зруйновані міста Миколаїв, Одеса, Катеринослав [391, c.436], зупинені промислові підприємства, паливна криза навесні 1921 р. - такими виглядали реалії суспільного життя. Для подолання кризи була прийнята "нова економічна політика", ухвалена на Х з'їзді РКП(б) і яка ще більше поглибила протиріччя в економіці на тлі голоду, що охопив південний регіон УСРР з населенням близько мільйона осіб.
Неймовірна посуха у 1921 р. знищила значну кількість врожаю. У жовтні голод в Україні розпочався на Донеччині, Запоріжжі та Катеринославщині, а згодом і на Миколаївщині та Одещині [417, с.102]. Парадоксально, але в декреті ВЦВК від 21 липня 1921 р. "Про додатковий список голодуючих губерній" не була названа як голодуюча жодна із губерній України [357, с.51]. При тому, що республіка залишилась фактично наодинці зі своїми проблемами на півдні, вона ще була зобов'язана допомагати чотирьом голодуючим губерніям Поволжя [там же, с.52]. Водночас різке падіння обсягів виробництва викликало розбалансованість фінансової системи. В умовах гіперінфляції чи не єдиним матеріальним стимулом для утримання робітників та службовців на підприємствах залишалися продовольчі пайки. Саме вони здебільшого у той час рятували від голодної смерті. Цікаво, що плани, які складали господарчі органи з відновлення промисловості у донепівський період, включали величезні заявки на робочу силу. Народний комісаріат праці республіки автоматично приймав їх, але адміністративними заходами, різними мобілізаціями не підтримував, хоча бажаючих повернутися на колишнє місце роботи було чимало. І не дивно, адже їм погрожував голод, який насувався невідворотно.
Виконуючи розпорядження уряду, ще до серпня 1921 р. воєнне відомство за угодою з наркоматом праці відрядило більше 11 тисяч кваліфікованих спеціалістів на підприємства, а всього за рік у промисловість влилося понад 17 тис. колишніх червоноармійців. Додатковими мобілізаціями було залучено ще 16,5 тис. фахівців [182, с.788, 789]. Щоправда, офіційно, починаючи з квітня 1921 р., примусові заходи щодо поповнення трудових ресурсів були замінені добровільним вербуванням робочої сили. Причому більшість вербувань, як зазначалося у звіті Української економічної ради, проводилося в Росії за нарядами наркомату праці та угодою між двома республіками [там же, с.789]. Заводи, фабрики, які нічого не виробляли, лягли важким тягарем на державний бюджет. В.І.Ленін з цього приводу висловив таку думку: "Відновити велику промисловість цілком ми не у змозі; значить, треба з неї виділити те, що краще обладнано, забезпечує високу продуктивність, лише це треба утримувати "[142, с.358]. У зв'язку з цим на всіх державних промислових підприємствах був введений госпрозрахунок. Такий захід вирішував долю багатьох працівників: відразу припинилися дотації з боку держави у ті галузі, що були нерентабельними, не мали стратегічного значення. Навіть ті підприємства, що вважалися перспективними, але знаходилися в голодуючих районах республіки, були неспроможні забезпечити робітників пайками. Затримка, а то й зовсім невиплата заробітної плати стали звичайним явищем у 1921 р. [9, оп.1, спр.156, арк.109].
Для того, щоб повніше зрозуміти, які наслідки мали такі невиплати, розглянемо декілька цифрових даних. Так, у листопаді 1921 р. середній місячний заробіток робітника- металіста у Миколаєві дорівнював 476342 крб., вартість отриманих ним продуктів становила 226630 крб. Враховуючи рівень ринкових цін тієї пори, він зміг би придбати лише 3 кг житньої муки і 3 кг м'яса [9, оп.1, спр.53, арк.2]. Як бачимо, вижити в таких умовах можна було, сподіваючись лише на власну ініціативу. Документи свідчать, що у південних містах України, зокрема в Миколаєві, Херсоні, Маріуполі, Бердянську, Нікополі, робітники голодували так, як і селяни у повітах [113, с.30]. Перебуваючи у такому скрутному становищі, частина робітників змушена була залишити підприємства.
Вже тут варто звернутись до такого поняття, як декласування. У перекладі з французької "declasse" означає людина, яка втратила зв'язок зі своїм суспільним класом й не приєдналася до іншого. При цьому вона не бере участі у суспільному виробництві й морально опустилася [445, с.369]. Радянські історики в своєму описі непівських часів проблем декласування робітників практично не розглядали. Точніше, вони торкались їх мимохідь, побіжно, згадуючи, як правило, у контексті причин зменшення кількості працюючих [412, с.90].
Постає питання: як виглядала структура декласованих колишніх представників пролетаріату? Найбільш об'єктивною, на наш погляд, є структуризація референтних груп декласованих робітників за способом існування. Такий підхід дає змогу поділити їх на злодіїв, грабіжників, жебраків, бродяг та повій. Оскільки предмет дослідження включає державну політику у сфері боротьби з соціальними аномаліями - бездоглядністю, жебракуванням, бродяжництвом, пияцтвом та проституцією періоду непу, то аналіз вказаних референтних груп буде проведений у відповідних параграфах роботи.
Безумовно, голод і розруха справедливо вважаються головними причинами декласування робітників у 1921- 1923 рр. Саме з цих лиховісних явищ почалася, так би мовити, ланцюгова реакція. Х з'їзд РКП(б), прийнявши спеціальну постанову "Про покращення стану робітників та селян, які потребували допомоги", дав поштовх до повернення кваліфікованих працівників на заводи, фабрики, рудники, залізниці тощо. Незважаючи на проголошення ринкових принципів в промисловості, реальне їх застосування почалося лише із серпня 1921 р. На початку року характерним було штучне утримання непрацюючих підприємств, не забезпече
- Київ+380960830922