РОЗДІЛ 2
МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ТА МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
2.1. Методологічні засади обґрунтування напрямку дослідження психологічних особливостей військовослужбовців з ознаками девіантної поведінки
Розглянувши в першому розділі загальні теоретичні аспекти проблеми та можливі прояви відхилень в поведінці суб'єкта і зіткнувшись з величезним їх розмаїттям, перейдемо до висвітлення конкретних шляхів її вирішення. В цьому розділі нас цікавитимуть методологічні засади та обґрунтування напрямів досліджень девіацій, а також можливість розробки системи порівняно ефективних методів діагностування психологічних особливостей військовослужбовців, які мають прояви девіантної поведінки.
В своїй роботі над створенням такої системи ми виходили з методологічних вимог та підходів до використання методів психології, які розробляли П.П.Блонський[25], Л.Ф.Бурлачук[33], Л.С.Виготський[43], К.К.Платонов[140], С.Л.Рубінштейн[164], О.М.Ткаченко[186], Б.М.Теплов[185]. Найголовнішими з таких вимог для нас були об'єктивність, детермінізм, єдність психіки і діяльності, системно-структурний особистісний підхід.
Як вже відмічалося, явище девіації є досить складним, бо воно може бути спричинене будь яким із елементів багаторівневої ієрархічно взаємозалежної структури особистості девіанта, що саме в даній ситуації вирішальною мірою впливає на поведінку та діяльність особистості. Отож дослідження інтегральної індивідуальності має відбуватися на підставі системного підходу. Такий підхід вимагає встановлення багатомірних зв'язків між різноманітними показниками структурної системи особистості. Ті з цих показників, які відображають суттєві зв'язки і залежності між явищем девіації та між собою, прийнято називати параметрами, і ця залежність може виражатися певними кореляційними показниками.
Намагаючись розглядати всі психічні складові, які впливають на формування девіантної поведінки особистості, ми не забували застереження К.К.Платонова, що "кожна з них - це певна сходинка ієрархічної драбини, нижчі щаблі якої субординовані вищим, а останні включають в себе нижчі і, опираючись на них, не зводяться до їх суми" (К.К.Платонов [141, с.44]). Це пояснюється тим, що переходи між цими сходинками здійснюються як стрибки на основі появи нових системних якостей.
Психічні процеси і стани девіанта, як і стійкі особливості його характеру, розвиваються і протікають не інакше, як згідно із загально психологічними, психофізіологічними та соціокультурними закономірностями. Проблема однак ускладнюється тим, що девіантна поведінка одночасно виступає і як функція особистості, і як результат певної ситуації. Тому не доводиться надіятись лише на застосування певного набору психодіагностичних методик та загальнонаукових підходів. Важливим є творче їх використання.
При цьому необхідно врахувати наявний досвід багатьох вітчизняних та закордонних вчених, який акумулювався в досить таки різноманітних підходах. Перерахуємо деякі з них, коротко виклавши їх суть в наступній послідовності: клінічний, кореляційний, експериментальний, соціально-конструктивний, ситуалістський, підхід з позицій особистісних рис, психодіагностичний.
Клінічний підхід, започаткований ще З.Фрейдом, який описаний Дж.Келлі[223] та К.Роджерсом[227]. Він полягає в намаганні вивчати індивіда систематично і глибоко, що дає різноманітні і багаті результати як інтуїтивного, так і наукового характеру. Проте практика довела їх невисоку надійність і низьку верифікацію гіпотези та переважну зацикленість на патологічних аспектах поведінки пацієнта.
Кореляційний підхід розглядає статистику зв'язків між об'єктивними результатами вимірів різних характеристик девіанта, в яких виявилися його індивідуальні відмінності. Цей підхід носить дійсно науковий характер, бо вимагає ретельних замірів характеристик поведінки.
Експериментальний підхід - систематична маніпуляція з перемінними для виявлення причинно-наслідкових зв'язків між досліджуваними показниками для відкриття та опису загальних закономірностей психологічного та соціально-культурного функціонування. Цей метод має найбільше переваг над іншими при вивченні каузальних зв'язків та тестування наукових гіпотез.
Соціально-конструктивний підхід виходить з того, що особисті риси девіанта є основними детермінантами його поведінки не самі по собі, а в результаті соціальної взаємодії з соціумом.
Ситуалістський - особистісні риси досліджуваного - це певні ярлики, що вказують на деяку сукупність поведінкових актів, а не на узагальнене формулювання суттєвих ознак.
Підхід з позиції особистісних рис полягає в тому, що описи поведінки досліджуваного мають практичну ціну, бо їх можна використовувати для пояснювання індивідуальних відмінностей між ними в процесі еволюції об'єкта спостереження та між іншими досліджуваними, особливо при вивченні процесу формування негативних звичок тощо.
Психодіагностичний підхід - поведінка девіанта залежить від внутрішньої динаміки складових його особистості. Так, в молодості головною рушійною силою поведінки людини найчастіше визнається принцип задоволення, тому молоді люди часто відчувають спонукання до асоціальних дій та вчинків і прагнуть задоволення та розваг. Проте по мірі дорослення вищезгаданий принцип витісняється принципом реальності і більшість молодих людей починає поводитись згідно з усталеними соціальними нормами, хоча якась їх частина закріплює у себе саме девіантну, або навіть і кримінальну спрямованість.
Як бачимо, дослідження девіантності передбачає застосування різних методів в залежності від стану, мети та етапів дослідження.
На етапі збирання фактів застосовують емпіричні методи - спостереження, самоспостереження, експериментальні методи, психодіагностичні методи (анкети, опитувальники, тести, соціометрія, аналіз продуктів діяльності, бесіда, інтерв'ю, біографічний метод тощо).
На етапі обробки даних використовують кількісні та якісні методи, а також елементи структурного та системного методів. На цьому етапі дослідження здійс