РОЗДІЛ 2
МАТЕРIАЛ I МЕТОДИ ДОСЛIДЖЕНЬ
2.1. Матеріал досліджень.
У відповідності з метою та завданнями роботи, дослідження складалось з експериментальної частини, яку було проведено на безпородних собаках, білих щурах лінії Вістар та клініко-лабораторних обстежень хворих з різними формами перитоніту.
При виконанні роботи витримувались основні вимоги Гельсінської декларації прав людини (1975) та Ванкуверської конвенції (1979, 1994) про біомедичні експерименти.
Об`єктом експериментальних досліджень стали 123 безпородні собаки обох статей, вагою від 9 до 12 кг без явних ознак захворювань та з нормальними показниками лабораторних тестів (загальний аналіз крові та загальний аналіз сечі). Тварини до експерименту утримувались у віварії Буковинської державної медичної академії не менше за 10 днів. Умови утримування тварин відповідали необхідним вимогам [280]. За 24 години до початку проведення експерименту тварин переводили на рідку їжу, а зранку в день операції не годували.
Премедикацію проводили шляхом внутрішньом'язевого введення суміші, запропонованої А.П. Кабаном [280]: дроперидол 0,5 мг/кг, димедрол 1,5 мг/кг, анальгін 50-70 мг/кг. Через 15 хвилин після ін'єкції під місцевою анестезією 2% розчином новокаїну катетеризували малу підшкірну вену тазової кінцівки собаки і на фоні вливання фізіологічного розчину проводили комбіноване внутрішньовенне знечулення: каліпсолом (5 - 10 мг/кг) і тіопентал- натрієм ліофілізованим (10-15 мг/кг).
Розповсюджений перитоніт моделювали за власною методикою, яка передбачала створення зони найбільшого патологічного ураження, тобто ймовірного джерела тривалого інфікування очеревинної порожнини (заявка на патент № 2003032032 від 07.03.2003). Тваринам після лапаротомії виконували розсічення стінки сліпої кишки протягом 2 см, після чого проводили забір 40-50 мл товстокишкового вмісту. Перфоративний отвір зашивали 2-х рядним швом. Перед інфікуванням черевну порожнину промивали 0,5 л ізотонічного розчину натрію хлориду, що призводить до тимчасового зниження місцевої неспецифічної резистентності очеревини та спричинює більш швидке прогресування експериментального перитоніту [281-283]. Після евакуації рідини готували 40% калову суміш на ізотонічному розчині натрію хлориду, яку заливали у всі відділи очеревинної порожнини з розрахунку 10 мл/кг маси тварини. Рану закривали ситуаційними швами.
Місцевий відмежований перитоніт моделювали за розробленою методикою шляхом підшивання петлі тонкої кишки та її брижі до парієтальної очеревини передньої-бокової черевної стінки з наступним підведенням у створену кишеню марлевої серветки густо обробленої аутокалом (заявка на патент № 2003032046 від 07.03.2003).
Тварин розподіляли на дві групи: дослідну та контрольну. Дослідну групу склали собаки, в яких використовували розроблені методи санації очеревинної порожнини, вульнео- та перитонеосорбції. В контрольній групі тварин санація здійснювалась загальноприйнятими методами, вульнео- та перитонеосорбція не проводились.
Забір перитонеального ексудату проводився під час запрограмованих повторних розкритть очеревинної порожнини шляхом аспірації вмісту стерильним шприцом через 12, 24 та 48 годин з часу моделювання перитоніту. Ексудат розміщували у пробірки з транспортним живильним середовищем і доставляли у бактеріологічну лабораторію.
В ті ж самі терміни для гістологічного та мікробіологічного досліджень проводили забір парієтальної та вісцеральної очеревини разом з нашаруваннями фібрину. Перед моделюванням перитоніту, а також через 12, 24, 36 та 48 годин з моменту його ініціації проводили забір крові з ворітної та периферійної вени.
З метою дослідження механізмів розповсюдження запального процесу в очеревинній порожнині проведені дослідження на 36 статевозрілих щурах лінії Вістар. Перитоніт у щурів викликали за методикою Б.О. Мількова та І.Ю. Полянського [284] шляхом перфорації товстої кишки перфоруючим пристроєм, який дозволяє виконати перфорацію порожнистого органу без розкриття черевної порожнини. Проводили дослідження показників крові периферійної та ворітної вен, параметрів згортальної, протизгортальної та фібринолітичної систем крові периферійної вени, а також фібринолітичну активність тканин.
Клінічний матеріал склали 40 хворих з різними формами перитоніту, з них: 31 пацієнт з розповсюдженим перитонітом, 9 хворих з відмежованими гнійниками очеревинної порожнини.
Групу з розповсюдженими формами перитоніту склали хворі з ІІІ-А, ІІІ-В та ІV ступенями важкості його перебігу за класифікацією Б.О. Мількова та співавт. (2002). Серед них 18 (58,1 %) чоловіків та 13 жінок (41,9 %). Вiк хворих коливався вiд 17 до 76 рокiв. Середній вік пацієнтів контрольної групи складав 38,30±5,28 років, дослідної - 40,33±4,79 років.
Хворих розподіляли на дві групи. В контрольній групі хворих проводилось загальноприйняте комплексне лікування перитоніту. В дослідну групу включали хворих, яким на фоні комплексного лікування застосовували розроблені методи санації очеревинної порожнини, пролонгованої вульнео- та перитонеосорбції
Розподіл хворих з розповсюдженим перитонітом за віком, нозологічними формами, що призвели до перитоніту, ступенем важкості перебігу перитоніту та розповсюдженістю процесу наведено в таблицях 2.1.1, 2.1.2, 2.1.3, 2.1.4.
Окремо обстежено та проаналізовано результати лікування 9 хворих з відмежованими гнійниками очеревинної порожнини. Дослідну групу склали 5 хворих, яким в порожнинну гнійника підводили розроблений дренажно-сорбційний пристрій. В контрольну групу ввійшло 4 хворих, в яких дренування абсцесу проводилось марлевим тампоном та силіконовою трубкою. Розподіл хворих за нозологiчними формами, що призвели до формування відмежованих інтраперитонеальних гнійників наведено в табл. 2.1.5.
Таблиця 2.1.1
Розподіл хворих з розповсюдженими формами перитоніту за віком
Вік
(років)до 2021-3031-4041-5051-6061-70Більше 70ВсьогоДослідна група
1
20Контрольна група
2
- Київ+380960830922