Глава 2
МАТЕРІАЛ І МЕТОДИКА ДОСЛІДЖЕНЬ
Об'єктом дослідження був ставковик озерний Lymnaea stagnalis L., зібраний в басейні р. Тетерів у період з 1997 по 2001 рр. Молюсків, в залежності від глибини водойми, пори року та щільності населення популяції, збирали різними загальноприйнятими гідробіологічними способами (Жадин, 1956; 1960; Стадниченко, 1984). Тварин, які знаходились на невеликих глибинах, збирали безпосередньо з дна водойм та з водяної рослинності. На глибоководних ділянках матеріал збирали за допомогою сачка, що складається з металічного обруча (діаметр - 15-20 см), мішка з сітчастої делі № 29 та ручки довжиною 35-40 см. Відібраний матеріал транспортували у полотняних мішечках, уміщених у свою чергу у мішки з поліетилену. Щоб уникнути ушкодження черепашок молюсків та м'яких частин їх тіла, тварин звичайно перекладали водяною рослинністю.
Існує два погляди на систематику ставковиків.
Перший - західна школа - (Baker, 1911; Baker, 1928; Jaсkiewicz, 1959, 1998; Korniushin, 1999) обстоює існування значно меншої кількості видів цієї групи, ніж дослідники, які поділяють погляди другої (східної) школи (Лазарева, 1967; Иззатуллаев, 1972; Давыдов, Круглов, Старобогатов, 1981; Круглов, Старобогатов, 1981; Стадниченко, 1982, 1995; Круглов, 1985; Круглов, Старобогатов, 1987; Мисечко, 1987; Kruglov, Starobogatov, 1993). Обстоюючи свої погляди, дослідники застосовували анатомічний (Hubendick, 1951; Jaсkiewicz, 1959, 1998), конхіологічний (Dybowski, 1903; Westerlund, 1985), компараторний (Zilch, 1959-1960; Raup, 1966) та каріологічний (Inaba, 1969; Гарбар, 1998) методи. Загальновідомо, що на теренах України поширені два близькоспоріднені види - L. stagnalis та L. fragilis, які добре розрізняються між собою за висотою вустя (у L. stagnalis вона дорівнює або менше за висоту завитка, а у L. fragilis - більша за нього). На жаль, у переважній більшості гідробіологічних та паразитологічних досліджень автори їх ці види не розрізняють.
Рис. 2.1. Зовнішній вигляд черепашки ставковика, зібраного у басейні
р.Тетерів (Соколівка, околиця Житомира).
Наводимо рисунок черепашки ставковика (рис. 2.1), з яким ми мали справу. Крім того, нами проводилось співставлення зовнішніх конхіологічних ознак молюсків із такими, які описані в традиційній малакологічній літературі (Жадин, 1952; Старобогатов, 1977; Круглов, 1985). Користувались ми і компараторним методом (Логвиненко, Старобогатов, 1971; Старобогатов, Толстикова, 1986). Використання цієї літератури дозволяє чітко розмежувати два близькоспоріднені види роду Lymnaea - L. stagnalis та L. fragilis.
Встановлення розмірів черепашки (її висота та ширина, висота та ширина вустя, висота завитку та останнього оберту) проводили із застосуванням штангенциркуля. Зважували молюсків на технічних терезах ВЛТ-200 (Иванова, 1969).
Акваріумне утримання молюсків проводили за методикою А.П.Стадниченко (1986). Молюсків уміщали у скляні акваріуми (ємкістю 3 л). Щільність посадки молюсків - 3 екз./дм3. Із рослинності використовували звичайних компонентів біоценозів, у яких живе ставковик: елодею (Elodea canadensis Michx.), валіснерію (Vallisneria gigantea L., V.spiralis L.), ряску (Lemna minor L.), нитчасті водорості (Cladophorales), тощо. Акваріум заповнювали водою з водогінної мережі (pH - 7,2-7,5; вміст О2 - 8,6-8,9 мг/л; температура - 18-23 °С), дехлорованою відстоюванням (1 доба). Щоби запобігти порушенню стабільності умов у акваріумах, воду в них міняли в міру необхідності (як правило, тоді, коли об'єм її внаслідок випаровування зменшувався на одну третину). Молюсків підгодовували скибками моркви або мацерованими протягом 6 діб шматочками (2x2 см) білоголівкової капусти.
Токсикологічні досліди поставлено за методикою В.А.Алексеєва (Алексеев, 1981). Аклімація до лабораторних умов тривала 14 діб. Саме такий час потрібний (Хлебович, 1981) для настання пристосовних змін, що відбуваються у всіх еукаріотичних тварин при зміні умов навколишнього середовища. Під час орієнтовного досліду (bioassay), тривалість якого становила 48 год, молюсків уміщали в акваріуми з розчинами токсикантів у концентраціях 0,001, 0,01, 0,1, 1, 10, 100, 1000, 10000 мг/л. Використання таких високих концентрацій (1 мг/л і вище - для міді та 10 мг/л і вище - для цинку та свинцю) потрібне для встановлення всіх фаз патологічного процесу, викликаного дією на молюсків токсичних речовин (Врочинский, Щербаков, 1983). Результати дослідів знімались через 10 та 30 хв., 1, 3, 6, 12, 24, 36 та 48 год. Після обробки інформації, отриманої в ході експериментів, встановлювали основні токсикологічні показники: найбільшу концентрацію, в якій всі тварини залишаються протягом експозиції живими - LC0 (ЛК0) та найменшу концентрацію, в якій усі тварини за час експозиції гинуть - LC100 (ЛК100). Значення LC50 (ЛК50) отримували графічним методом (Прозоровский, 1960). У межах показників LC0 - LC50 підбирали концентрації для проведення основного (хронічного) досліду, виходячи з того, що концентрації токсикантів, яким притаманна виражена токсична дія на організм, звичайно знаходяться у діапазоні 0,5-0,1 LC50 (Лукьяненко, 1967). Тривалість хронічного досліду - 90 діб. Протягом експозиції тварин підгодовували мацерованими шматочками (2x2 см) моркви та білоголівкової капусти. Дані щодо фізіологічного статусу тварин знімали щодоби. Коефіцієнти витривалості (КВ) обчислювали для різних концентрацій важких металів за формулою (Китаев, Калиниченко, 1974):
= ,
де Ек - час, за який загинули всі піддослідні тварини; Еп - час, за який загинула перша з них.
Оскільки в токсикологічній літературі неоднаково трактується поняття порогової концентрації, ми використовуємо його в тому розумінні, в якому його наводить В.І. Лук'яненко (Лукьяненко, 1983). За порогову концентрацію він бере таку, котра викликає будь-які окремі чітко виражені патологічні зрушення в будь-якій окремо взятій функціональній системі організму.
У дослідах було використано 4149 екз