РОЗДІЛ 2
ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ОЛЕКСАНДРА РУСОВА
2.1. Становлення Олександра Русова як вченого і громадського діяча
Початок життєвого і творчого шляху Олександра Олександровича Русова тісно
пов’язаний з Києвом, роль якого помітно зростає після приєднання українського
Правобережжя до складу Російської імперії. З 1797 р. він стає центром Київської
губернії, а згодом і генерал-губернаторства Південно-Західного краю. В умовах
розкладу феодально-кріпосницьких відносин у місті досить швидко розвивається
мануфактурна, фабрично-заводська промисловість. У 40-х роках ХІХ ст. тут
загалом налічувалось вже 73 промислові підприємства, а вартість виробленої ними
продукції сягала не менш як 2,3 млн. крб.[197, с.121]. До того ж і в межах
Російської імперії традиційно Київ залишався визнаним центром жвавої торгівлі.
На середину ХІХ ст. тут діяло 6 постійних ярмарків, 7 базарів та 846 інших,
дрібніших, торгових закладів [197, с.124]. Адміністративне й торгово-економічне
піднесення Києва прискорювало його територіально-демографічний розвиток.
Поступово до складу міста увійшли навколишні села, урочище “Сирець” та ряд
інших земель. Інтенсивно забудовувались пустища між Старим Києвом, Печерськом і
Подолом, виростали нові райони, з’являлись нові вулиці, такі як: Хрещатик,
Володимирівська, Бібіковський проспект (тепер вул. Шевченка) та інші [198,
с.1006]. Швидко зростало населення міста (1810 р. – 23 тис., 1840 – близько
45-ти тис., 1845 – 50 тис. чоловік) [199, с.16], що об’єктивно вело і до
зростання кількості навчальних та культурно-освітніх закладів. З відкриттям у
1834 р. університету Св. Володимира Київ перетворюється в один з провідних
центрів українського національного відродження. Тут знаходиться передова
українська інтелігенція. “І це…, – писав відомий український вчений В.Сарбей, –
не випадковість, що в ХІХ столітті найбільше для утвердження української
самосвідомості зробили не державний муж чи воїн, а поет Тарас Шевченко” [200,
с.8]. Саме в середовищі університетської професури та студентства зародились і
матеріалізувались безсмертні ідеї кирило-мефодіївців. Саме університетська
інтелігенція стала в 40-х – 50-х роках ХІХ ст. на захист української мови та
культури, започаткувавши тим самим течію українофільства як теоретичну основу
для діяльності майбутніх українських громад. Саме на епоху українофільства,
центром якого став Київ, припадають роки становлення молодого Олександра
Русова. Тут він народився 7 (20) лютого 1847 року, ставши четвертою дитиною в
родині молодшого ординатора Київського військового шпиталю, колезького асесора
Олександра Захаровича Русова та його дружини Олени Антонівни. Хоча в усіх
переглянутих нами документах О.Русов називав вищевказану дату народження, запис
у “Метричній книзі Свято-Покровської церкви Київського військового шпиталю” був
зроблений священиком В.Ільницьким через його “хворобливий на той час стан” лише
наприкінці 1847 року і зафіксував дату народження 10 лютого. Хрещеними батьками
Олександра були професор Київської духовної семінарії Платон Олександрович
Троїцький та дружина капітана воєнно-робітничої роти Скрипкіна – Віра
Анатоліївна [201, арк.35 зв.-36]. Інформація про батьків Русова дуже скупа.
Батько Олександра був росіянином, вихідцем із периферійної Костроми, служив
військовим лікарем на Кавказі, де і побрався з дівицею Оленою фон-Фогель. У
1839 р. був поранений, а через деякий час призначений лікарем у Київський
військовий шпиталь [202, арк.1]. Там він служив до останніх днів свого життя.
Мати, як згадував пізніше сам О.Русов, була родом із Кавказу.
Про дитячі роки Олександра сьогодні теж відомо небагато. З певністю можна
сказати лише те, що були вони далеко не безхмарними. 22 жовтня 1853 р. в
44-річному віці помер батько, заразившись холерою від своїх пацієнтів [203,
арк.26-27 зв.]. Він дослужився до чину колезького асесора і отримав особисте
дворянство, діти ж його пільгами дворянського стану користуватися не могли і
мали статус “обер-офіцерських дітей”, який проте відкривав шлях до здобуття
освіти, звільняв від рекрутської повинності і подушного окладу та оберігав від
тілесних покарань [204, с.31]. Олександру було на той час лише шість років, а
його молодший брат Микола народився вже після цієї трагічної для сім’ї Русових
події 10 січня 1854 р. [203, арк.31 зв.-32]. Відтак на плечах у матері лишилося
шестеро дітей та невелика пенсія за померлого чоловіка. Рання скрута наклала
свій відбиток на весь подальший образ життя Олександра – скромного і
невибагливого. “Звичка до вбогих обставин життя, – писала С.Русова, –
залишилася в Ол. Ол. назавше”[158, с.1]. Зрештою, дочок з великими труднощами
вдалося прилаштувати навчатися в Петербурзі. Сини ж, старший Віктор і молодші
Олександр та Микола, продовжували і далі залишатися на утриманні матері.
Готуючи синів до навчання в гімназії, Олена Антонівна організувала для них
домашні уроки, для чого за помірну плату наймала студентів Київського
університету, який на той час був одним із центрів суспільно-політичного життя
взагалі й українського руху зокрема. Цей заклад робив майже всіх студентів
нігілістами. “То була невдоволеність, – згадував український історик,
письменник і громадський діяч М.Костомаров, – усім існуючим суспільним,
сімейним і політичним ладом, яка в декотрих переходила вже у мріяння про
перебудову громадської будівлі, – у інших обмежувалась ліберальним осудженням
всього того, що подобалось уряду й літнім людям” [205, с.556]. Щодо
українського життя, то в Києві воно, за визначенням відомого громадського діяча
та історика Д.Дорошенка, у 50-60-х роках ХІХ ст. взагалі переживало один з
періоді
- Київ+380960830922