Ви є тут

Ідіолект Тараса Шевченка і сучасні мовні норми

Автор: 
Січкар Світлана Анатоліївна
Тип роботи: 
Дис. канд. наук
Рік: 
2003
Артикул:
0403U004208
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2. ПРОБЛЕМА КОДИФІКАЦІЇ МОВНИХ ОДИНИЦЬ ТВОРЧОЇ СПАДЩИНИ Т.ШЕВЧЕНКА
2.1. Лінгвістична кодифікація лексики Т.Шевченка, релевантної для літературної
мови
Загальний розвиток норм сучасної української літературної мови, безпосередньо
пов’язаний з історією українського народу і визначними подіями в житті
українського суспільства, відображає історія української лексикографії, що
пройшла декілька досить чітких етапів, які характеризуються, зокрема, змінами в
поглядах на шляхи нормування української мови. Лексикографія має справу з
лексичними, та, значною мірою морфологічними, словотвірними, акцентологічними,
орфографічними, а частково також фонетичними та синтаксичними нормами. У цілому
всі українські словники ХІХ – початку ХХ ст. певною мірою нормативні. У другій
половині ХІХ ст. починає застосовуватися принцип обов’язкової документації
українських слів. Поряд з ілюстраціями авторів, у багатьох словниках значне
місце займають приклади з літературних джерел. Від словника до словника
виробляються принципи граматичного оформлення слів, основні риси якого
зберігаються і в сучасній лексикографії. Дедалі більше вдосконалюються ремарки
і пояснення різного типу: вказівка на джерело запозичення слова, сферу його
вживання, на переносне значення, емоційний відтінок, ареал тощо. Основні типи
стилістичних ремарок, вживаних у сучасних словниках, з’являються досить рано,
хоч продуманої і послідовно проведеної системи позначок наші дожовтневі
словники ще не мали. Нагромадження якомога більшої кількості українських
лексичних матеріалів (а не їхні нормативні і стилістичні характеристики)
усвідомлювалось тоді як основне завдання української лексикографії. З розвитком
норм української мови починається і новий етап української лексикографії. Тепер
її завдання не лише максимально зібрати лексичні багатства сучасної української
літературної мови, але й дати їм певну стилістичну кваліфікацію.
Мовотворчість Т.Шевченка вже у ХІХ ст. набуває високої авторитетності, що
зумовлює лексикографічну інтерпретацію його поетичних текстів. В українській
лексикографічній традиції виразно представлено два її основні аспекти: поетична
(письменницька, авторська) та загальномовна, загальнолітературна. Поетичну
лексикографію репрезентують ряд словників. Перші спроби укласти такий словник
були зроблені ще на початку ХХ ст. Так, у 1916 році в Миколаєві вийшов у світ
“Словничок Шевченкової мови” Нестора Літописця (псевдонім). У наступному, 1917
році, той самий автор видав у Херсоні “Українсько-російський словничок до
“Кобзаря” Т.Г.Шевченка”. У 1951 році видавництво Дніпропетровського
університету видало повний і дуже корисний словопокажчик до поезій Тараса
Шевченка, укладений В.Ващенком і П.Петровою.
В академічний “Словник мови Шевченка” (1964) внесено всі слова, що вживаються у
творах і листах поета, у написах під його малюнками, а також українські слова,
що зустрічаються в російських повістях і листах. Він спирається на авторитетне
академічне видання: “Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у десяти томах”.
Його завдання – розкрити обсяг лексики, вживаної Шевченком, відобразити
значення саме Шевченкового слова, донести до читача творчу манеру поета, тонкі
художні засоби його мови. “Словник мови Шевченка” охоплює понад 10 тис. слів і
свідчить про велике багатство лексикона нашого поета. Виявлено не тільки всі
слова, а й усі випадки вживання кожного слова Шевченком. Далі, в разі потреби,
слово дістало тлумачення на основі прикладів його вживання саме в мові цього
автора. Найбільш характерні цитати-ілюстрації з творів поета також уміщено в
Словнику. Тут визначено не тільки основні значення слова, а й найбільш виразні
їх відтінки і стилістичні особливості. Зокрема, дано вказівки на образне
вживання слова, на його народнопоетичне, жартівливе, іронічне або якесь інше
емоційне забарвлення. У Словнику подано всі характерні для мови Т.Шевченка
більш-менш стійкі словосполучення, фразеологізми та ідіоми. Нарешті, кожне
слово, вміщене у Словнику, має так званий граматичний довідник, у якому вказано
всі наявні у творах у Шевченка форми і видозміни цього слова з посиланнями на
відповідний том і сторінку зазначеного вище академічного видання.
Важливим здобутком поетичної лексикографії є Конкорданція поетичних творів
Тараса Шевченка. Вона точно відзначає, де в творах поета чи в їхніх варіантах і
в яких контекстах з’являється кожна вжита Т.Шевченком словоформа, як
українська, так і російська. “Конкорданція” реєструє 18401 одиницю поетового
текстового корпусу, і подає всі випадки (83731) вживання словоформ у межах
22241 рядка поезії [Конк., І, ХІХ]. Це дослідження є найбільш вичерпним і
найдокладнішим покажчиком будь-якого поетичного корпусу українського автора.
Не втрачає своєї актуальності і “Граматико-стилістичний словник Шевченкової
мови” І.Огієнка. Це друга спроба автора практичного використання мовотворчості
поета. Перша була незавершена через політичні мотиви та примусовий виїзд автора
за межі України. Матеріали до Словника було втрачено. У 1932-1933 роках,
поновивши роботу над створенням Словника мови Шевченка, І.Огієнко вибирав з
творів поета не все, а тільки те, що має практичне значення при вивченні
сучасної літературної мови. Основою для виписок послужив “Кобзар” Т.Шевченка у
виданні Василя Доманицького, оскільки саме це видання, на думку І.Огієнка,
найточніше передає Шевченків оригінал. У Словнику подано широкий матеріал для
вивчення Шевченкової мови (власне, мови його “Кобзаря”) взагалі, але разом з
тим його укладено так, щоб він міг стати довідником і з сучасної літературної
мови. Хоч у його основу скрізь покладено Шевченкову мову, проте обов’язково
з