РОЗДІЛ 2
"Палімпстина": особливості художнього часу і простору романів С.Рушді
2.1. Часопросторовий аналіз сучасного літературного тексту
Вивчення специфіки втілення категорій простору і часу в літературних текстах має важливе значення для з'ясування архітектоніки тексту, вихідних принципів його художнього розгортання. У ХХ сторіччі виникає справжнє зацікавлення проблематикою художнього часу й простору, пов'язане із сутнісними змінами світогляду людини. Особливий сплеск уваги до часопросторової проблематики відбувся в науці у другій половині ХХ ст., коли не припиняються спроби виділити об'єктивні та суб'єктивні складові цих категорій, особливості їх втілення у художніх текстах. Така дослідницька увага зрозуміла, адже ще М.Бахтін обґрунтовано показав на прикладі жанрових модифікацій європейського роману, що часопросторовий континуум (хронотоп) виступає основним композиційним і жанротворчим чинником літературного твору, а Ю.Лотман доводив, що "мова художнього простору - не пустотіла посудина, а один з компонентів загальної мови, якою говорить художній твір" [68, 13].
Простежуючи загальні тенденції проявлення часопросторових координат у мистецтві від давніх часів до сучасності (А.Гуревич [28], Г.Панкевич [84], Є.Ржевський [97]), порівнюючи сучасні художні тексти зі створеними у попередні епохи, можна помітити і змінені підходи до художнього відображення часу і простору в текстах сучасної літератури. Від часів античності (праці Арістотеля) людина намагалася осмислити час як певний об'єктивний закон, описати його незмінні характеристики, але для сучасної свідомості характерне розуміння відносного характеру багатьох фізичних процесів, сприйняття яких дедалі більше переносилося у сферу суб'єктивних особливостей свідомості людини. Потужний імпульс у ХХ ст. для такого переосмислення об'єктивних та суб'єктивних чинників категорій часу і простору внесла і теорія відносності Айнштайна. На зміну ньютонівському тлумаченню часу як ознаки, що існує об'єктивно й незалежно від матеріальних вимірів, час дедалі більше осмислювався як специфічна здатність людської свідомості, залежна від особливостей індивіда: "[...] нормальний спосіб відчуття часу є лише окремим особистим тлумаченням реальності" [191, 128]. Стало поширеним і усвідомлення взаємозалежності часу і простору у фізичному світі: "Момент часу не являє собою особливої субстанції, яку можна ідентифікувати за своїми власними якостями" [95, 60-61].
В художній літературі й раніше можна було зустріти приклади експериментальної інтерпретації часопросторових ознак моделей буття - згадаймо хоча б Л.Стерна, - але в літературі ХХ століття, починаючи із модерністських пошуків (Д.Джойс, В.Вулф), час і простір часто стають об'єктом художнього дослідження й свідомого експериментаторства. Це не менш характерно і для постмодерністської культури, коли розвиток мистецтва означують як "еру уяви та експериментів" [70, 280]. Категорії часу й простору постають одними з основних категорій авторського проявлення.
Отже, з одного боку, змінюється саме відчуття часу і простору сучасною людиною, набуваючи більш ускладненого й динамічного характеру: "Теперішнє <...> стало ще менш вловимим та плинним, ніж коли-небудь раніше" [180, 15]. З другого, модифікуються способи художнього відображення цих категорій. Зокрема, це виявляється в тому, що "час і простір нерідко набувають підкреслено умовного характеру і тому їхня художня функція гостро відчувається кожним" [94, 43]. Можна погодитися з В.Бахмутським, що для новітнього мистецтва ХХ сторіччя властиве "прагнення оголити першоелементи своєї структури, винести їх із глибин на поверхню, робити їх вочевидь наочними для читача або глядача" [91, 43]. У художній практиці другої половини ХХ ст. дедалі помітніша тенденція відходу від міметичного зображення і пов'язане з цим зростання суб'єктивізації основних елементів будови художніх текстів. Відбувається своєрідна інтеріоризація та подальша психологізація художнього часу і простору, набуття часопросторовими ознаками нових художніх функцій. Та які б нові форми проявлення часу і простору в мистецтві ми б не спостерігали, можна погодитися з П.Рікером, що "світ, створюваний у будь-якому оповідному творі - це завжди часовий світ", оскільки у відповідності із часовою природою художньої літератури, "оповідь значима тією мірою, якою вона окреслює особливості часового досвіду" [98, 13].
Аналіз художнього часопростору в романах С.Рушді спрямований на розкриття авторського бачення реальності як "Палімпстини", в якій, використовуючи метафоричне зображення на одній із картин художниці Аврори в романі "Останній подих Мавра", "світи зіштовхуються, течуть і витікають один з одного, і змиваються далі. <...> Один всесвіт, один вимір, одна країна, одна мрія вдаряються в інші, потрапляють у глибину або винурюють на поверхню"[201, 226]. Це проявляється в синкретичному характері хронотопів аналізованих текстів, що вибудовуються письменником на поєднанні кількох часових і просторових площин з культурного простору Сходу і Заходу .
Досліджуючи особливості художнього часу і простору в романах С.Рушді, дисертант вважає своїм завданням виявити спільні й відмінні риси проявлення цих категорій у різних романах, показати певну еволюцію часопросторової моделі в аналізованих текстах, та висвітлити характерні функції хронотопу як текстоутворюючої категорії на різних рівнях поетики романів Рушді. Істотніше місце в часопросторовому аналізі текстів Рушді належить роману "Діти півночі", оскільки це не тільки перший успішний твір у творчому доробку автора, але ним започаткована також своєрідна художня модель, яка зазнавала еволюції в подальшій творчості письменника та все ж зберігає ознаки індивідуального авторського стилю.
Розкриття особливостей часопростору в романах Рушді передбачало застосування текстуального аналізу творів з використанням таких базових понять як хронотоп (часопросторова модель, часопросторовий континуум), часові й просторові домінанти, д