РОЗДІЛ 2
ОСОБЛИВОСТІ ЕВОЛЮЦІЇ ГАНДКЕ-ПРОЗАЇКА В ЛІТЕРАТУРНОМУ КОНТЕКСТІ 60-X - ПОЧАТКУ 80-Х РР. ХХ СТ.
2.1. Експериментальні пошуки письменника: епатаж і розрив із традицією
Як ми вже зазначали, творчість Петера Гандке є одним із найбільш епатажних явищ не лише сучасної австрійської, а й усієї німецькомовної літератури. Цей автор належить до покоління тих західноєвропейських письменників, які свого часу привернули до себе увагу насамперед авангардистським бунтом, підкресленим нонконформізмом, прагненням вивести літературу на нові обрії, звільнити її від формалізованих мовних кліше. На думку російського літературознавця Ю.Архіпова, "такі суто авангардистські витівки не завжди, точніше, досить рідко підкріплюються згодом власними успіхами. Проте, Гандке вони вдалися" [6, 15].
Певна річ, гандкевське невдоволення станом західної літератури 60-х рр. пояснюється не тільки індивідуальними, а й об'єктивними причинами. Справа в тім, що 60-і роки минулого століття - це період великих криз у духовному житті Європи. Так, П.Рікер охарактеризував цей історичний час як добу "трьох криз": кризи мови, кризи інтерпретації та кризи рефлексії [57, 128]. Виходячи з ситуації, яка склалася на той час у гуманітарних науках, українська дослідниця Марія Зубрицька виділяє чотири кризові моменти, які спричинили появу низки так званих "антигуманістичних теорій". Це передусім:
1. криза класичної концепції мімезису, спричинена радикальними уявленнями про літературну мову, починаючи від С.Малларме і завершуючи творцями "нового роману";
2. криза суб'єкта, котра означає: заперечення картезіанського "cogito ergo sum", порушення цілісності "Я" та його дезінтеграцію, кінець влади авторської інтенції, котра раніше відігравала роль критерія адекватності інтерпретації;
3. криза знака, яка спричинила ревізію усталеної семіологічної моделі;
4. криза герменевтики, до якої призвів "конфлікт інтерпретацій" (П.Рікер), що означала переосмислення класичної герменевтичної традиції [29, 128].
Яскравим підтвердженням зазначених змін у естетиці художньої творчості став перший роман Петера Гандке "Шершні" ("Die Hornissen"), який автор представив на суд читацького загалу того-таки 1966 року. Цей твір вийшов друком за декілька тижнів до скандалу в Прінстоні й викликав серед критиків цілковите змішання. Справа в тім, що назвати романом цю книгу можна лише з певною часткою умовності, оскільки застосована в ній техніка описовості в манері французького "нового роману" в поєднанні з прийомом колажу створює ефект розпаду реальності в самій художній тканині твору. Роман складається з кількох порізнених і незавершених, позначених парадоксальністю епізодів, які вже своєю формою демонструють абсурдність людського існування.
Слід зазначити, що, незважаючи на негативне ставлення Гандке до "описовості" літератури, котру він атестував як "нудну" та "безглузду", в своєму першому помітному романі письменник, на превеликий подив критиків, використав саме конвенційну техніку письма. У коментарі "До засідання "Групи-47" у США" Гандке пояснив вказану обставину тим, що він, мовляв, "не проти описовості, яка є важливим засобом у написанні твору", і що він виступає "за описовість, але не за мистецтво описовості" на кшталт демонстрованого "новими реалістами" [121, 29].
Слід зазначити, що представники критикованого Гандке літературного напряму (Н.Борн, Д.Веллерсгоф та ін.), дуже популярного у німецькомовному просторі в 60-х роках ХХ ст., справді намагалися відтворювати емпіричну реальність методом описовості, вдаючись до фотографічної об'єктивності й займаючи позицію, так би мовити, відстороненого фіксатора. Їх цікавили самі лише предмети, а також те, як вони означуються відповідними мовними знаками, але не їхній "смисл". На думку Гандке, такий підхід здатний породити лише добровільне відчуження літератури, оскільки мовне вираження в такому випадку осмислюється як єдина реальність літературного твору.
Основу "Шершнів" становлять спогади дитячих років письменника, що їх він провів у Каринтії. Попри позірну хаотичність композиції твору, між окремими його розділами можна простежити певні тематичні зв'язки: злиденність життя у селі, прості дитячі розваги, осліплення, смерть, сцени родинних сварок. А втім, залишається незрозумілим, чи є той або інший епізод фактом із життя самого оповідача, чи вони стосуються його брата, а чи взагалі героя книги, яку той прочитав колись у дитинстві. Лише з передісторії створення роману, яку Гандке вмонтовує в заключну його частину, вимальовуються загальні обриси змістового наповнення фабули: якийсь незрячий чоловік згадує, як у минулому, ще не осліпнувши, він читав книгу спогадів іншого сліпого, котрий утратив зір після смерті брата.
Назагал цей твір не є описом якогось конкретного переживання, він тематизує освоєння світу у його мовному вираженні, послуговуючись при цьому художньо-естетичними засобами. Така відмова від прийому ілюзорної причинності, яка з'єднує окремі фрагменти в єдине ціле, вимагає автентичності у сприйнятті порізнених епізодів.
Отже, на перший план у "Шершнях" виходить проблема мови як семіологічного явища, як системи різноманітних знаків, котра й виступає формотворчим матеріалом структурно-композиційної організації всієї оповіді. Такої тотальної зосередженості на проблемі іманентності системи мови письменник досягає досить своєрідним чином: у романі немає лінійної, логічно-послідовної оповіді, немає жодного чітко визначеного оповідача, взагалі будь-якого персонажа у звичному розумінні цього слова. Відповідно, майже повністю відсутні діалоги, психологічний аналіз та портретні характеристики персонажів фігурантів, а фабула залишається чимось вкрай умовним, відкритим і незавершеним. Потік асоціацій та рефлексій, які накладаються одна на одну, замінюють у "Шершнях" звичну раціональну картину світу. Через це читач вимушений постійно розмірковувати над тим, коли ж насправді відбувається дія твору, про кого йдеться в тому чи іншому епізоді. Збагнути це виявляється дуже не просто. В
- Київ+380960830922