РОЗДІЛ 2.
МОДУС МЕНТАЛЬНО-НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ
Письменник реорганізує й об’єднує в оповідь життєвий світ, факти історичного
буття. В інтризі, покладеній в основу оповіді, знаходить відтворення дійсність,
тобто попереднє знання людської діяльності. З цього й починається герменевтична
арка: “Перед тим, як в наративному плані оформити дійсність в оповідь,
побудувати інтригу, яка налагодить зв’язки між відокремленими фактами в одне
ціле, письменник осягає реалії того історичного буття, яке є референцією його
майбутнього твору” [142, с.71]. Але не тільки епоха формує митця, визначає його
етичні та естетичні ідеали, зумовлює насиченість образів. Одним з вагомих
чинників творчого процесу є ментальність, нехтування якою означає відрив
письменника від грунту, який живить його, зведення дослідження його творчості
до відвертого спрощення. Ж.Женетт з цього приводу відзначав, що у вивченні
літератури “потрібно шукати за нею ментальні структури, які її перевершують і
які гіпотетично її зумовлюють” [198, с.16].
Виявлені іманентні ознаки художньої картини світу М.Паньоля дозволяють вести
мову про домінування в його поетиці ментально-національних рис. Візьмемо до
уваги тезу К.-Г. Юнга, згідно з якою “підгрунтям” творчого пориву митця є
намагання висловити внутрішнє бачення реальності, яка виходить далеко за межі й
індивідуальної самості, й “мирського” оточення: “Поет творить радше із
прадавнього переживання” [166, с.101]. Тексти письменника розкривають
національну ідентичність. П.Рікер у другому томі відомої праці “Час і оповідь”
стверджував, що завдяки “посередництву” наративної функції “людина приходить до
самоідентифікації” [251].
М.Паньоль репрезентує у французькій літературі ХХ століття письменника,
творчість якого має виразне національне спрямування. Т.С.Еліот відзначав, що
національний спосіб мислення означає для справжнього митця “значно більше, ніж
власний” [161, с.478-479]. Великою мірою це твердження стосується М.Паньоля,
тісний зв’язок якого з національною спільнотою засвідчує його багатогранна
художня та есеїстична творчість. Підкреслюючи міцність зв’язків зі своєю
нацією, він наполягав на тому, що “інтернаціональним можна стати, залишаючись у
себе” [183, c.5]. Значну частину життя письменник прожив у “чарівному
багатокутнику” (Р.Кастан), розташованому вздовж Середземномор’я, важливими
точками якого були для нього Обань, Марсель і Ля Трей. Ці місця стали для митця
“згустками, ядрами національного хронотопу, об’єктами для поклоніння і
самоідентифікації” [4, c.204]. В них відбувається дія роману “Дівчина з темними
очима”, трилогії “Маріус. Фанні. Сезар”, тетралогії “Спогади дитинства”,
дилогії “Вода з пагорбів”. Організація оповіді цих творів, їх укладення в
наративні форми стає (свідомо й несвідомо) передачею досвіду людської
спільноти.
Тексти М.Паньоля – яскраве свідчення тому, що “пам’ять малої нації не менша,
ніж пам’ять великої нації, тому вона краще засвоює наявний матеріал” [61,
с.375]. Оповідь актуалізує не тільки “зовнішні атрибути” Провансу
(етнографічні, побутові) й етнопсихологічні характеристики народу, а далебі
глибше проникає в духовні домінанти провансальців, у спосіб їхнього мислення,
розгортає індивідуально-своєрідні інтелектуальні стереотипи, відтворені в
духовній культурі. Як митець він був “колективною людиною” (К.-Г.Юнг), носієм
підсвідомості своєї нації, а тому органічно відображував “бачення світу”
мешканців Провансу, їх “спосіб думання”, “склад мислення” (М.Блок). Таким
чином, процес творчості М.Паньоля щільно пов’язаний з його розумінням
ментальності провансальців.
Що ж означає поняття “ментальність” та ідея “колективної ментальності” у
сучасній літературознавчій, соціологічній, філософській думці? Відповідаючи на
поставлене запитання, думаємо, треба почати з дослідження історії цього
терміна.
Термін “ментальність” (менталітет) пов’язаний з такими латинськими словами як
менталіс, менс, ментіс – розумовий, розум, думка. У французькій мові
“mentalitй” означає “звичайну манеру думати й поводити себе” [189, с.289].
Англійське слово “mentality” це й “розумові здібності”, і “розумовий розвиток”,
і “психіка” [258, с.981].
У довідкових виданнях з літературознавства, філософії, соціології поняття
ментальність (менталітет) трактується як “глибинний рівень колективної та
індивідуальної свідомості, усталена і водночас динамічна сукупність настанов
особистості, демографічної групи у сприйманні залежно від етногенетичної
пам’яті, культури тощо” [75, c.451]. Вважають, що ментальність не обмежується
сферою усвідомленого і сягає значною мірою несвідомого, будучи водночас
своєрідним “зазором” між “колективним несвідомим”, його “архетипами” (К.-Г.Юнг)
і “формами суспільної свідомості” (марксизм); вона “формується залежно від
традицій, культури, соціальних структур і всього середовища людського
побутування, однак і сама, відповідно, їх формує, виступаючи як ініціативна
свідомість, як важко визначувані витоки культурно-історичної динаміки” [127,
c.176]. Ментальність, на відміну від різноманітних “рефлексивних” систем –
ідеологічних, філософських, етичних, естетичних, науково-теоретичних та ін.,
“що утворюють лише наочно фіксовану частину “айсберга” духовного життя
суспільства”, формується, функціонує і змінюється значно повільніше і “без
усвідомлення тих, хто є її носієм” [130, c. 311].
Цей термін на означення поняття “ментальність” yперше вжитий у науковому обігу
1856 року американським філософом і письменником Р.У.Емерсоном, який застосовує
його, розглядаючи центральне метафізичне значення душі як першоджерела
цін
- Київ+380960830922