Міжнародно-правовий статус корінних народів

РОЗДІЛ 2СУЧАСНИЙ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС КОРІННИХ НАРОДІВ2.1. Регламентація міжнародно-правового статусу корінних народів документами hard lawУ цілому погоджуючись із напрямками аналізу та окресленим масивом міжнародно-правових документів hard lawз визначення сучасного міжнародно-правового статусу корінних народів, наведеного у дисертаційному дослідженні Ф.Р. Ананідзе [6, с. 44-64] та доповіді "Корінне населення..." [92, с. 175-196], вважаємо, що такий аналіз буде доцільніше проводити із чітким розмежуванням категорій бенефіціарів. Слід також зазначити, що при аналізі Конвенції МОП № 169 слід більше уваги приділити аналізові її відмінностей від Конвенції МОП № 107. Окрім цього, на нашу думку, масив, що розглядається, необхідно розширити за рахунок принципово важливих документів, які були розроблені та прийняті у тому числі й до завершення згаданих досліджень, але, на жаль, не охоплюються ними. Отже, умовно виділимо чотири основні категорії прав, що ними користуються корінні народи й особи з їх складу, та проаналізуємо, якими міжнародно-правовими документами hard law вони регламентуються.І. Права людини загального характеру. Першим основним документом цієї категорії є власне Статут ООН 1945 р., п. 3 ст. 1 якого заохочує розвиток поваги до прав людини і основних свобод для усіх, без різниці щодо раси, статі, мови та релігії [117, с. 197]. Наступний документ - Загальна декларація прав людини 1948 р. [120, с. 39-43], яка de facto вважається складовим елементом міжнародного звичаєвого права. Цілий ряд норм цього документа (преамбула, ст.ст. 1, 2, 3, 21, 26) закликає усі держави гарантувати ефективне визнання й дотримання прав людини на рівність, недискримінацію, освіту й участь у політичному і культурному житті суспільства. Ці норми були вдосконалені й розширені у Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. [120, c. 44-52], Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р. (ibid., c. 52-68) (далі - МПГПП) та Факультативних протоколах до нього (ibid., c. 69-76) 18. Безперечно позитивно вплинуло на розвиток концепції прав корінних народів прийняття Міжнародної Конвенції про припинення злочину геноциду та покарання за нього 1948 р.19 (ibid., с. 497-500), Міжнародної Конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації 1966 р. (ibid., с. 138-148) і Міжнародної Конвенції про припинення злочину апартеїду та покарання за нього 1973 р. (ibid., с. 149-154). Ця категорія включає індивідуальні права у класичному розумінні цього поняття; саме вона є фундаментом системи прав людини, яка базується на двох головних принципах, викладених у Загальній декларації прав людини, а саме: усі люди народжуються вільними та рівними у своїй гідності та правах (ст.1); кожна людина повинна користуватись усіма правами та свободами, без будь-якої різниці щодо раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних та інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового чи іншого стану (ст. 2). Основна функція цих прав полягає у забезпеченні соціальної інтеграції осіб за умов первинної рівності.ІІ. Як уже зазначалося у першому розділі, автор не погоджується із віднесенням корінних народів до національних меншин. Утім, викладені Ф.Р. Аніндзе [6, с. 39-40] факти успішного використання американськими індіанцями ст. 27 МПГПП свідчать про те, що в умовах відсутності позитивних норм, призначених для захисту особливих прав власне корінних народів, ці спільноти de facto можуть використовувати правові інститути, що включають права, які належать меншинам20. Отже, до масиву норм, котрі визначають міжнародно-правовий статус корінних народів, слід віднести право осіб зі складу корінних народів користуватися власною культурою, сповідувати власну релігію та виконувати її обряди, а також користуватися рідною мовою. Часто у цьому контексті згадують Декларацію ООН про права осіб, які належать до національних чи етнічних, релігійних та мовних меншин 1992 р. (далі - ДПМ). Автор визнає прогресивний характер цього документу та його моральний вплив на розвиток концепції прав корінних народів, але не вважає можливим розглядати згадану декларацію як документ, що формує міжнародно-правовий статус корінних народів. Аналогічний висновок ми маємо зробити і стосовно Рамкової Конвенції Ради Європи про захист національних меншин 1995 р. На нашу думку, попри часті вимоги про застосування норм цього документа до кримських татар, віднести документ до масиву, що аналізується, не можна принаймні за формально-юридичними підставами.Узагальнимо права осіб, котрі належать до зазначених груп та виділимо їх основні "ідеї" - концептуальні напрями захисту меншин та відповідних зобов'язань держав, що їх мають забезпечувати вищезгадані документи. На нашу думку, серед таких умовних угруповань можна виділити наступні: 1) визнання та гарантії забезпечення унікальності осіб, котрі належать до меншин; 2) визнання та гарантії збереження результатів історично-колективної діяльності меншин; 3) визнання рівності осіб, які належать до меншин, із представниками решти населення; 4) участь представників меншин у прийнятті рішень, що стосуються життя такої меншини; 5) забезпечення вільної участі таких осіб у загальносуспільних інтеграційних процесах. Аналіз наведених прав дозволяє окреслити їх основну функцію: заохочуючи участь представників меншин у загальносуспільній діяльності, зберігати й розвивати їх самобутність у рамках загальносуспільних інтеграційних процесів. Це означає, що держави мають зберігати та підтримувати унікальність меншин, але розвиток останніх проходить разом із розвитком усього суспільства, тобто меншини "відкриті" для суспільства, не відмежовуються від нього та складають його невід'ємну, органічну частину. Отже, головний зміст прав меншин полягає у забезпеченні прав осіб зберігати й розвивати самобутність власної окремої групи у рамках загальносуспільного інтеграційного процесу.ІІІ. Уже двічі згадані міжнародні пакти про права людини відносяться також і до категорії документів, що регламентують