РОЗДІЛ II
ВНЕСОК УКРАЇНСЬКИХ УЧЕНИХ У РОЗВИТОК ЗАГАЛЬНОЛІНГВІСТИЧНОЇ ТЕОРІЇ ФОНЕМИ
2.1. Вступнi зауваження
Теорiя фонеми знайшла своє вiдображення i в українськiй лiнгвiстицi ХХ столiття. Опис звукового складу української мови або окремих її дiалектiв здiйснювався спочатку як опис артикуляцiї конкретних звукiв на матерiалi вимови одного мовця. Наприклад, Олаф Брок детально дослiдив вимову захiдноукраїнського науковця Iвана Зiлинського [203;6]; на результати цього дослiдження посилався згодом i сам I.Зiлинський (1879 - 1952) у своїй докторськiй роботi "Opis fonetyczny jezyka maloruskiego (ukrainskiego)" (1927 р.) [203]. Варто зауважити, що ця праця дозволила I.Зiлинському отримати посаду доцента в Ягеллонському унiверситетi у Краковi, що пiдкреслює важливiсть дослiдження фiзiологiї мовлення (i саме на матерiалi української мови) у той перiод, коли теорiя фонеми стала явищем, сказати б, звичним у середовищi європейських лiнгвiстiв, i у тому мiстi, в якому Я.Бодуен де Куртене 1894 р. опублiкував свою першу працю, присвячену теорiї фонеми.
З цього випливає двi закономiрностi, на якi варто звернути увагу, пiдходячи до розгляду розвитку теорiї фонеми в українському мовознавствi. По-перше, в українськiй лiнгвiстицi розвиваються i спiвiснують теоретична фонологiя, у колi зацiкавлень якої i перебуває теорiя фонеми, яку ми розглядаємо у нашiй працi, та практична (експериментальна) фонетика, предметом дослiдження якої є виключно фiзiологiчний бiк мовлення.
По-друге, Я.Бодуен де Куртене обґрунтував теорiю фонеми на матерiалi польської мови, залишаючи проблему застосування теорiї фонеми до матерiалiв iнших мов вiдкритою. Як можна простежити з першого роздiлу нашої працi, науковцi свiту спершу застосували теорiю фонеми до матерiалу своїх нацiональних мов, що у результатi давало нову iнтерпретацiю самої теорiї. Як буде показано нижче, такий шлях пройшла й українська лiнгвiстика: теорiю фонеми застосували до ще не дослiдженого в цьому аспектi матерiалу української мови. Результати застосування теорiї власне і стали внеском українських мовознавців до розвитку загальнолiнгвiстичної теорiї фонеми. Природно, що при дослiдженнi iнших мов (росiйської, англiйської i т.д.) науковцi передусiм зверталися до доробку тих фонологічних шкiл, для яких конкретний мовний матерiал був прiоритетним (як, наприклад, росiйська мова для Щербiвської чи Московської фонологiчних шкiл, англiйська мова для Лондонської фонетичної школи).
Це дало нам пiдстави обрати для з'ясування особливостей розвитку загальнолiнгвiстичної теорiї фонеми в Українi тi працi провiдних лінгвістів, виконані на матерiалi української мови, якi визначали розвиток самої теорiї фонеми в українському мовознавствi. Остання обставина зумовила також необхiднiсть розгляду доробку українських учених у хронологiчному порядку.
2.2. "Дофонемний період" української фонології XX ст.
"Дофонемний період" української фонології тривав від початку XX ст. до початку 20-х рр. ХХ ст. Протягом цього періоду українські вчені описували звукову систему мови, не вживаючи терміна "фонема". Однак у деяких працях, що являють собою спробу узагальнити розмаїття звуків української мови і класифікувати їх на підставі фізіологічного, акустичного чи психологічного критерію, наявні інші терміни, які за своїм змістом так чи інакше наближаються до фонеми.
1900 року побачила світ розвідка Я.Демченка "Образованіе и сочетаніе словесныхъ звуковъ", в якій подано характеристику голосних і приголосних звуків на підставі параметрів, що їх автор назвав "певними напрямками". "Якщо після утворення звука відбувається вільне витікання повітря з грудей через рот, яке супроводжується (при гучному мовленні) утворенням голосу в гортані, і при цьому щелепи, язик і губи взаємним розташуванням зумовлюють величину і форму проходження [повітря. - Д.Р.] в роті (резонатору), по котрому спрямований струмінь повітря, то звук при цьому отримує один з семи певних напрямків, що їх позначають літерами и,ы, е, а, o, о, у " [35;15]. Я.Демченко вважав, що ці "певні напрямки" "є чимось на зразок форми звуків і самі без звуків не мисляться" [35;19]. На його думку, "кожна мова має свій характер сполучення звуків та їх напрямків відповідно до естетичного смаку та вдачі народу, який нею розмовляє" [35;34].
"Очерк физиологии славянской речи" О.Брoка (1867 - 1961) побачив світ 1910 р. Саме О.Брок "перший дав опис голосних (як і приголосних) української мови і з артикуляційного, і з акустичного боку" [див. 124;6]. Вчений здійснив спробу встановити так звані звукові типи, властиві загальноукраїнській вимові, і звукові типи, якi притаманні основним діалектам, тобто є поширеними літературними варіантами. О.Брок не використовував термін "фонема", однак він об'єднав усе розмаїття звучань у так звані "головні категорії голосних". Як зауважила Н.І.Тоцька у праці "Голосні фонеми української літературної мови" (1973 р.), таке узагальнення звуків у певні типи здійснювалося або на підставі акустичної подібності різних звуків, або ж на підставі психологічного ототожнення, і було властиве всім працям періоду, що розглядається [див. 124;6].
Петро Федорович Залозний (1865 - 1921) у "Короткій граматиці української мови" (Київ, 1912 р.) зазначав, що "всі звуки, а за ними й букви, діляться на самозвуки і співзвуки (голосівки і шелестівки). Самозвуки вимовляються чистим голосом через більше або менше одчинений рот" [44;7] і можуть бути "твердими" (до цієї групи вчений відніс звуки у,о,а, е, и, і (як у слові стіл)), або "м'якими" (згідно з П.Ф.Залозним, до них належали ю,йо (ьо), я, є, ї, і (як у слові ні)" [44;8]. Усі інші звуки - це співзвуки (приголосні).
1917 року Є.К.Тимченко опублікував "Українську граматику", у цій роботі подано визначення ключових понять фонетики у психологічному аспекті. Так, власне фонетика (звучня) є, відповідно до визначення вченого, наукою про форми звука. "Формою звука зветься слухове враження незалежно від значення звука" [116;5]. Кожен звук мо