РОЗДІЛ 2. Політична кар'єра та економічне зростання Даниловичів: матеріали до просопографії роду
2.1. Перше покоління Даниловичів-магнатів: входження до магнатського прошарку
Починаючи викладення матеріалу, зазначимо відсутність єдиного чіткого визначення, кого можна вважати магнатом, та розуміння різниці між просто багатим шляхтичем (інколи вживається на його означення термін "шляхтич, власник багатьох сіл") та магнатом. Як зауважила Н. Яковенко, в сучасній українській (додамо - й у польській) історіографії поняття "магнат" читачі та вчені-історики сприймають не як строгий термін, а як свого роду метафору /100/ 1). Зрозуміло, що головною причиною цього є відсутність єдиних критеріїв для визначення вказаного соціального прошарку шляхти. Ряд дослідників пропонували користуватися для означення цієї групи кількісними показниками, тобто вважати магнатом шляхтича, який володів більшою від визначеної межі кількістю сіл та містечок - лише достатній майновий статус міг забезпечити особі можливість виконання специфічних суспільних функцій. Нижня пропонована межа в таких випадках становить, як правило, не менше десятка сіл. Своєрідною модифікацією такого підходу є пропозиція враховувати кількість підданих, що перебували у власності особи. Оскільки визначення їх числа можливе лише на основі підрахунку димів-дворів (податкової одиниці), то до магнатів відповідно пропоновано зараховувати власників 300 та більше (О. Баранович) чи то 500 і більше (З. Анусік, І. Крип'якевич, Н. Яковенко) димів. Ще одним видом такої кількісної оцінки магнатського прошарку є, наприклад, пропозиція Я. Мацішевського вважати магнатом особу, яка утримувала військовий відділ, що був більший за місцеві штатні загони, та значний двір. Однак усі такі показники не є достатніми. Насамперед, різною була прибутковість окремих сіл; вона залежала від географічного розміщення, від наближеності до шляхів сполучення та місцевих торгових центрів, якості землі, способу ведення господарства (фільварок у селі значно збільшував прибутки його власника), загальної ситуації в краю, кількості підданих - можна було отримати однаковий прибуток (в грошовому еквіваленті) маючи і 300, і 500 підданих, у залежності від вищенаведених факторів. Зрозуміло, що відкинути повністю критерій посідання великої земельної власності неможливо, тому історики деколи вдаються до неуточнених визначень. Так, наприклад, автори перевиданої у 1996 р. історії польського суспільства Х-ХХ ст., зазначивши, що для визначення статусу магната статистичний критерій непридатний, на наступній сторінці водночас стверджують, що посідання "розлогих дібр" може слугувати відповідною підставою, яка дозволяє віднести дану особу до магнатів. Пояснення того, що ж є "розлогими дібрами" автори уникнули /194/ 2).
Як результат, деякі дослідники почали враховувати не лише маєтковий стан, але і ті суспільно-політичні функції, які виконувала особа. Для прикладу, магнатом вважають сенатора Речі Посполитої (світськими сенаторами у Речі Посполитій були воєводи, каштеляни та ряд міністрів Корони й Великого князівства Литовського). Розвиваючи це означення, ряд інших вчених пропонують зараховувати до магнатів тих осіб, які могли, користуючись власним впливом при королівському дворі, протегувати власну клієнтуру, в переважній більшості близьку до себе шляхту: "Magnatem byl ten, kto potrafil wydzwignac w hierarchii spolecznej zasluzonego wobec siebie szlachcica, uzyskac dlan wysoka godnosc, w wypadku skrajnym - kreowac nowy rod magnacki" /194/ 3).
Усі ці визначення, попри те, що мають право на існування, не можуть вважатися повними - кількісні показники не завжди враховують якісного фактору, а якісні не враховують потенційної спроможності. Адже магнат, який перебував у немилості короля, мав менше шансів домогтись отримання для свого слуги якоїсь посади чи уряду, ніж наближений до королівського двору шляхтич. Потрібно враховувати і потенційну можливість роду домогтись для своїх членів високого становища. Враховуючи все це, дослідники почали наголошувати на тому, що для окреслення магнатерії потрібно враховувати увесь комплекс і якісних, і кількісних факторів. Наприклад, А. Керстен пропонував вважати магнатом особу, яка відповідала наступним критеріям: наявність відповідного маєтку; здійснення особою певних політичних функцій (участь у команді влади чи опозиції); родовитість (в цьому ключі Я. Мацішевський пропонував вважати ознакою магнатського роду наявність у ньому декількох сенаторів); зовнішні ознаки престижу (наприклад, палац); рівень освіти * /191; 271/ 4).
Н. Яковенко наводить наступні (крім володіння достатнім маєтком), виділені нею "класичні" риси магнатерії: обійняття сенаторських урядів протягом декількох поколінь, утримання в своїх руках королівщин, посідання почесних титулів, наявність власних збройних загонів і великих дворів, існування певного кола залежної від магната шляхти-клієнтів, нарешті, доступ до відповідного шлюбного ринку /100/ 5). Погоджуючись з тим, що поняття "магнат" було динамічним в часі та змінним в просторі /194/ 6), вважаємо, що такий перелік якнайкраще характеризує (попри певні застереження, висловлені Н. Яковенко, щодо його застосування для території Волині і Центральної України) належність особи до магнатерії.
Мусимо враховувати й те, що не існує єдиної думки і про хронологічні рамки існування магнатерії як соціального прошарку. Відома сучасна польська дослідниця Тереза Зєлінська вважає, що саме визначення "магнатерія" можна, властиво, застосовувати лише для періоду від XVI до XVIII ст. На її думку, не можна ставити знаку рівності між магнатом, аристократом та можновладцем /271/ 7). Натомість в історичній літературі фігурує і термін "нова магнатерія" ?, під якою розуміють саме ті роди, які стали магнатськими протягом зазначених Т. Зєлінською хронологічних рамок. Очевидно, виникнення "нової магнатерії" передбачає існування й старої.
Беручи до уваги все вищесказане, визначимо приналежність Даниловичів з кінця XVI ст. до магнатських родів та