РОЗДІЛ 2
СУТНІСТЬ ОБҐРУНТУВАННЯ
КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИХ РІШЕНЬ
2.1. Поняття і природа обґрунтування кримінально-процесуальних рішень
2.1.1. Поняття обґрунтування кримінально-процесуальних рішень. У теорії кримінального процесу аксіоматичним є положення про те, що будь-яке рішення, прийняте в ході кримінального судочинства, повинне бути обґрунтованим26. І це дійсно так, тому що тільки такої якості акт може виконати своє функціональне призначення в загальній динаміці кримінального процесу. Поширення вимоги обґрунтованості на всі процесуальні рішення відповідає і міжнародним стандартам щодо захисту прав людини. Так, справедливий судовий розгляд у тому значенні, яке надає цьому поняттю ст.6 Європейської Конвенції про захист прав людини й основних свобод [123], - це не тільки результат здійснення правосуддя у вигляді обґрунтованого рішення у справі, але і сам процес досягнення такого результату. Частинами такого процесу є всі ті численні і різноманітні процесуальні рішення, прийняті в ході провадження по конкретній кримінальній справі, від обґрунтованості та своєчасності яких залежить, в кінцевому підсумку, можливість законного, обґрунтованого і справедливого вирішення справи по суті.
Аналіз же чинного законодавства свідчить про те, що вимога обґрунтованості пред'являється не до всіх процесуальних рішень. Ст.130 КПК України закріплює як обов'язковий елемент змісту кожної постанови слідчого або прокурора "обґрунтування прийнятого рішення". Стосовно ж судових рішень вимога обґрунтованості пред'являється законом тільки до вироку суду. При цьому самого поняття обґрунтування, так само як і обґрунтованості прийнятого рішення в законі не надається. У чинному КПК міститься лише вимога щодо того, щоб деякі рішення ґрунтувалися на встановлених у справі даних (ст.94, ч.3 ст.417 КПК), доказах (ст.131, 165-3 КПК)27 .
Як видно, розробка і формулювання загального поняття обґрунтованості процесуального рішення, так само як поняття його обґрунтування, мають велике практичне значення, оскільки усі вказівки Закону щодо обґрунтованості прийнятих рішень, адресовані, насамперед, до правозастосувачів. Названі вказівки мають значення і для відповідних теоретико-прикладних досліджень. Що ж стосується одержання потрібних результатів, то наявні дані дозволять практичним працівникам правильно осмислити відповідні вимоги закону, що, природно, буде сприяти адекватному його застосуванню під час дізнання, слідства, судового розгляду, забезпечить підвищення якості процесуальних актів, що приймаються на його підставі.
Вивчення процесуальної літератури, що стосується розглянутого питання, дозволило установити кілька підходів до трактування поняття обґрунтованості кримінально-процесуальних рішень. Одні автори вимогу обґрунтованості рішень характеризують з урахуванням її співвідношення з істинністю і розглядають при цьому названі поняття як тотожні [20, с.9; 256, с.18]. Інші інтерпретують обґрунтованість, виходячи зі специфіки підстав відповідного кримінально-процесуального акта [161, с.86; 331, с.58]. Нарешті, третя група вчених це поняття пов'язує з наявністю у справі достатніх доказів, що підтверджують правильність зроблених на їх підставі висновків [99, с.123; 118,с.65; 221, с.150].
При цьому слід звернути увагу на те, що незалежно від обраного підходу до досліджуваного поняття усі вчені вважають, що невід'ємною ознакою поняття обґрунтованості рішення є встановлення обставин, необхідних для винесення конкретного акта, достатньої сукупності доказів, отриманих із передбачених законом джерел. Найбільш повно дане положення розкривається у визначенні обґрунтованості, запропонованому М.І. Бажановим. На його думку, процесуальний акт може бути визнаний обґрунтованим лише в тому випадку, якщо: 1) обставини справи, необхідні для його винесення, установлені з достатньою повнотою; 2) докази, зібрані в ході слідства, отримані з джерел, передбачених законом; 3) докази, на які спирається рішення, повинні бути достовірними; 4) висновки, що містяться в рішенні, випливають з наявних доказів і їм відповідають, і ці висновки є доведеними [21, с.123-132]. Такий підхід до розуміння обґрунтованості уявляється правильним. Однак обґрунтованість будь-якого процесуального рішення хоча і базується на доказах, але не зводиться до них. Обставини, на підставі яких приймається рішення, можуть бути доведені, однак рішення викладене не переконливо і, отже, сприйнято як необґрунтоване. Тому розглянута вимога не може ототожнюватися з доведеністю тих чи інших обставин по тій чи іншій кримінальній справі. Обґрунтованість - це не тільки доведеність усіх висновків, відбитих у конкретному процесуальному акті, але і підтвердження їх вагомими доводами, що надає їм таку властивість, як переконливість. Це досить ясно виражається при етимологічній характеристиці слова "обґрунтований", що у сучасній мові означає "підтверджений фактами, серйозними доводами, переконливий" [269, с.442].
Для того, щоб переконати кого-небудь, наприклад, обвинуваченого або суд, в обґрунтованості прийнятого рішення, недостатньо лише послатися на докази, на які спирався правозастосувач. Який би не був великий у кількісному відношенні перелік джерел доказів, особа, яка приймає рішення, зобов'язана розкрити в потрібному аспекті й обсязі зміст кожного з них, підтвердити аналізом конкретних доказів усі свої висновки. Тому обґрунтованість процесуального рішення являє собою взаємозв'язок доведеності й аргументованості всіх зроблених у конкретному акті висновків. Обґрунтування ж як процес формування такої якісної визначеності висновків повинне містити в собі, з одного боку, посилання на докази, на підставі яких правозастосувач дійшов певного висновку, а, з іншого боку, - переконливі доводи. Останні являють собою такі судження, безперечність яких не викликає сумніву, у зв'язку з чим вони і приводяться в підтвердження доведеності конкретного рішення. При цьому викладені правозастосувачем доводи виконують важливу функцію, оскільки роз'ясняють значення проан
- Київ+380960830922