РОЗДІЛ 2
КУЛЬТУРА ЯК ЗДІЙСНЕННЯ ЦІННОСТЕЙ І ЦІННІСНО-
СМИСЛОВА РЕАЛЬНІСТЬ БУТТЯ
2.1. Онтологічні основи аксіологічної природи культури
Велика кількість визначень культури, починаючи з появи цього поняття в XVIII сторіччі, розташовуються в діапазоні від найширшого - культура є все, те, що створене людиною, на відміну від природи, до найвужчого, що зводить її до культури етикету, культури поведінки тощо. Але усі визначення фіксують головну особливість - принципову відмінність культури як явища штучного, надприродного, витвору людських рук і людської свідомості.
Однак, з самого початку в поняття культури (від лат. "cultura" - оброблення, вирощування) закладений смисл не протиставлення природі, а облагороджування її, починаючи з оброблення землі (від лат. "аgricultura" - землеробство; грецького "agrocultura" - рільництво, від "agros" - лан). Не випадково це поняття і сьогодні використовується у сільськогосподарській науці і практиці в семантиці "культивування рослин", "посівні культури".
Іншим джерелом поняття "культура" слід вважати феномен культу, як певної таємничої і сакральної ("cultus" - шанування) процедури, що позв'язує людину зі світом трансцендентного, поєднуючого, спрямовуючого і регулюючого людське життя як роду та індивіда. Зв'язок із трансцендентним упорядковував життя індивіда, ієрархізував його буття, закріплював у образах міфу, переказах, характерах і звичаях деякі правила "належного бути", табу чи дозволу на той чи інший вид діяльності. Таким чином, буття людське культивувалося, окультурювалося. Іншими словами, щоб споконвічно не розуміли під культурою, її вихідні основи незмінно ведуть нас до думки про цінності та ціннісну природу ставлення людини до буття.
Недарма ще в ХІХ сторіччі в європейській аксіології, яка тільки-но формувалася, ідея про ціннісний підхід як принцип осмислення культури, виявлення її специфіки і змісту практично стала загальноприйнятою. Так, скажімо, на межі століть уже згадуваний нами неокантіанець Г. Ріккерт визначав культуру як "процес реалізації загальних соціальних цінностей протягом історичного розвитку" [111, 68]. Аналогічна думка випливає з висловлення С.Л. Франка про культуру як "сукупність здійснюваних у суспільно-історичному житті об'єктивних цінностей" [152, 177].
У другій половині XX сторіччя відомий грузинський філософ Н.Чавчавадзе писав з цього приводу: "Розглянути культуру зсередини, це означає побачити її з точки зору того, як і наскільки втілено в ній цінності і наскільки в реальному "тілі" культури та її феноменів здійснено, матеріалізовано їх ідеально-ціннісний, духовний зміст... Культура є нічим іншим, як реалізацією ідеально-ціннісних цілей, як "перетин цінностей зі світом належного у світ позицій" [28, 23].
Подібного роду судження, що постулюють певний вид інтелектуальних інтуїцій, подано в роботах сучасних вітчизняних філософів [118, 50]. А між тим ключовим значенням для розуміння джерел культури як витвору рук людських може стати розробка і логічне обґрунтування джерел самої цінності, виявлення її природи й обґрунтування її онтологічного статусу. Іншими словами, обґрунтування онтологічного статусу є саме по собі й обґрунтування аксіологічної природи культури.
Імовірно, найбільш правильним способом розв'язання проблеми буде звернення до витоків еволюції живого як носія і "співавтора" цінності.
Підставою для цього можуть бути результати досліджень у галузі еволюційної психології та фізіології. Спираючись на дослідження саме в цих галузях, можна вважати, що в ході органічного розвитку, появи живого з його необхідністю постійного збереження визначеності, рівноваги із середовищем, поєднаного із забезпеченням цього живого інформацією і харчуванням, а, отже із появою потреб як таких, виникає умова зародження специфічного механізму оцінки як способу зв'язку живого із середовищем. "У ході еволюції, ? пише Д.Колесов, ? із ускладнення істот і розвитку центральної нервової системи, зовнішні детектори (як матеріальні форми прояву потреби) ставали частиною аналізаторів ? зорового, слухового, смакового" [70, 27-28]. Саме ці аналізатори, взаємодіючи із середовищем, почали розрізняти корисні та шкідливі, а також індиферентні речовини як значущі й незначущі для живого елемента середовища. Досліди Гібсона, що пов'язані з вибірковістю сприйняття зором об'єктивного світу, який представлений структурно як видиме поле у видимому світі, а також роботи П.К. Анохіна, що аналізують фізіологічні механізми вибіркової діяльності живого, у тому числі і людини, переконливо доводять наведене вище положення [9].
"Здатність виділяти в оточуючому середовищі певні значущі речовини, ? вважає Д. Колесов, - об'єкти, ситуації і відповідним чином реагувати, тобто є вибірковість, а в врешті-решт й упередженість живого, споконвічно була закладена в самій будові його зовнішніх детекторів, ... але спочатку вона має нечуттєвий, неіндивідуалізований, механічний характер і лише в ході еволюційного розвитку починає виявлятися відчуттями, а потім переживаннями ? цими індивідуалізованими і конкретизованими стосовно середовища способами свого виживання. Первинні (еволюційні) сигнали приємного і неприємного, що виражають критерії значущості як ступінь відповідності або невідповідності речовин, об'єктів, ситуації внутрішньої визначеності істоти повинні бути надзвичайно елементарними і разом з тим фундаментальними, а також нерозривно пов'язані з життєво важливими й обов'язково альтернативними станами живого" [70, 32]. Таким чином, на думку Д.Колесова, і тривав процес становлення фізіологічного, а потім і психологічного механізму оцінки [70, 119].
Відповідно до вищезазначених суджень, оцінка може бути розглянута як загальна властивість живого і як результат об'єктивного, що ніяк не залежить від свідомості суб'єкта, явища значущості як характеристики стосунків між предметом, середовищем і живим. Характеристика значущості повністю вичерпувала обсяг цих відношень. Далі, оцінка тут мислиться і я