РОЗДІЛ 2
СОЦІАЛЬНО-СВІТОГЛЯДНИЙ ЗМІСТ КОНЦЕПТУ "ХРОНОПОЛІТИКА"
2.1. "Хронополітика" як метатеоретичний концепт
В руслі філософської парадигми, представленої Ж. Дельозом і Ф. Гватарі, концепт як форма представлення і засіб розгортання думки у філософському творі, передбачає значною мірою вільний виклад міркувань автора, підпорядкований "власній" логіці, однак дана робота - це, скоріше, звіт, викладений за встановленими правилам, аніж твір, тому щодо "концептуального персонажа" необхідно зробити деяке застереження, пов'язане із особистісним характером цього "учасника" становлення концепту. Проблема викладу і сприйняття тексту даного розділу полягає в тому, що концепт "хронополітика" вже здійснив ті "нескінченні рухи", які передбачається відобразити в роботі, але ці рухи відбувалися у авторському плані іманенції, скеровувалися авторським світобаченням і авторським способом інтроспекції. Концептуальний персонаж - це, здебільшого, щось неявне, безтілесне і часто безіменне, але, оскільки формат даної роботи вимагає конкретизації, його можна представити алегоричними образами "людини глузду", "людини інтуїції" і "людини-стоїка", виведених Ф. Ніцше у роботі "Про істину і хибу у позаморальному сенсі" [192].
Симпатизуючи "людині інтуїції" - "радісному героєві", творцеві метафор і митцю, Ф. Ніцше одночасно іронізує: така людина, засліплена радістю і втіхою від власних інтуїцій, "страждає навіть частіше, тому що не вміє вчитися на досвіді і завжди потрапляє в ту ж яму, в яку потрапляла раніше". Антиподу "радісного героя" - "людині глузду", не допомагають ні передбачливість, ні планомірність у вчинках: така людина, "керована поняттями і абстракціями, завдяки ним лише обороняється від нещасть і не отримує від них щастя". "Людина-стоїк", як і "радісний герой", теж шукає і творить істину, але навчається і, не впокорююючись поняттям та абстракціям як "людина глузду", ставить їх собі на службу - для тверезого опанування собою [192, с.373-374].
Розгортання концепту в даному підрозділі - свого роду спроба організувати, почути і "озвучити" діалог між "людиною інтуїції" і "людиною глузду" так, як би його почула "людина-стоїк" - щоб поставити поняття і абстракції на службу пізнанню.
Склад зони екзоконсистенції концепту "хронополітика" визначився в ході попередньо здійсненого стилого представлення його денотатів і аналізу "перевідкриттів" часу і соціальності. Це, зокрема: "час", "ритм", "Хронос", "Історія", "Повсякденність", "стріла часу", "спіраль", "цикл", "темпоральність", "політика", "суб'єкт", "політична система", "стрибок", "територія", "простір", "легітимність", "традиція", "суспільство", "культура", "конфлікт", "розвиток", "геополітика", "щільність населення", "держава", "революція", "територія", "соціальний інститут", "місто", "цивілізація", "вічність", "трансформація". Необхідно зауважити, що міркування дослідників, чиї робити були проаналізовані вище, містять "адреси" відсилань, власне, напрямки проблем, які актуалізуються при включенні у міркування концепту "хронополітика". У якості "адреси" проблеми у роздумах О. Панаріна фігурує "особистість", О. П'ятигорський підкреслює проблему концептуалізації "теперішнього часу", І. Чихарєв та М. Ільїн одностайні щодо невизначеності "політичного часу", В. Капітон вводить загадкову постать "сукупного суб'єкта", для якого простір і час є "предметом чуттєвої діяльності". Теза М. Ожевана "сприйняття нацією соціального простору і часу" певним чином пояснює, кого/що можна розглядати в якості "сукупного суб'єкта", але одночасно провокує ряд питань: природним, соціальним чи політичним утворенням за змістом, походженням, способом існування є "нація"? У якому відношенні перебуває "нація" до соціального часу і простору як форм суспільного буття? Чи є ці форми чимось, "даним із-зовні", чи, можливо, носять апріорний характер? Якщо їх апріорність пов'язана із культурою, то як ці форми пов'язані із "політичним" аспектом "нації"? Подібні питання можна ставити до нескінченності, але це призведе лише до розширення зони екзоконсистенції.
Реалізація сформульованої у попередньому підрозділі задачі розриву, протиставлення "часу" і "політики", передбачає "впорядкування" відношень між концептами "час" і "політика". При цьому мінімальним завданням є розгляд змістів, які прийнято пов'язувати із цими концептами, однак за умови уникнення аксіоматичного підходу чи спроб запровадити щось на зразок "філософської граматики". Як зауважував ще Арістотель, закладаючи підвалини принципу розуміння, "ми повинні заздалегідь погодитися, що кожне міркування, що стосується діяльності людини, зобов'язане давати лише загальні, а не точні визначення" [17, с.143].
Переважна більшість визначень, що містяться у довідковій літературі з філософії, пов'язує "політику" із діяльністю партій, класів, суспільних груп, спрямованих на утримання і використання державної влади (напр., [228, с.490; 229, с.352; 234, с.502]). Можна зустріти визначення, де "політика" означається як "сукупність інститутів і заходів, з допомогою яких відбувається управління суспільними справами, задоволення окремих, корпоративних, групових інтересів, здійснюється узгодження окремих частин структурованого суспільства" [232, с.179-180]. За однією з інтерпретацій, політика - це "діяльність, що має своєю метою регулювання взаємин між людьми для забезпечення певного стану деякої суспільної одиниці (суспільного утворення)". Якщо порівняти останнє визначення із попередніми, можна зауважити, що акцент переноситься із поля взаємодії "часткових суб'єктів" у поле "частковий суб'єкт"-"загальний суб'єкт". Конкретизуючи формат "загального суб'єкта", уточнюють: "переважно терміном "політика" позначають діяльність, спрямовану на великі суспільні утворення, кордони яких збігаються з державними кордонами" [233, с.494].
У вітчизняній та зарубіжній літературі відзначається, що в англійській мові для позначення поняття "політика" використовуються два терміни: "policy" i "politics". "Політика" у першому значенні (policy
- Київ+380960830922