РОЗДІЛ 2
СТВОРЕННЯ І БОЙОВА ДІЯЛЬНІСТЬ ГАЛИЦЬКОГО ВІЙСЬКА
В СХІДНІЙ ГАЛИЧИНІ (КІНЕЦЬ 1918 – ЛИПЕНЬ 1919 РР.)
2.1. Початок національно-демократичної революції в Східній Галичині. Створення
збройних сил революції
Поразки цісарської армії на фронтах Першої світової війни активізували
національно-визвольний рух народів Австро-Угорської імперії, що призвело до її
розпаду. Великий вплив на його розгортання на західноукраїнських землях мали
лютневі події в Росії, утворення Української Центральної Ради у Києві.
Українці, як і інші народи імперії, вирішили створити свою незалежну державу.
Проте на територію, де вони проживали, почали претендувати поляки. Назрівав
конфлікт.
У першій половині жовтня 1918 р. посли від Галичини Є.Петрушевич, С.Вітик та
К.Левицький в австрійському парламенті неодноразово в своїх виступах
відстоювали ідею самовизначення українського народу, нерозривність
західноукраїнських земель із територією Великої України.
16 жовтня 1918 р. з’явився цісарський маніфест “До моїх вірних народів”. У
ньому було сформульовано принципи нової Австрії, побудованої на федератив-них
засадах: “Австрія по волі своїх народів має статися союзною державою, в якій
кожне плем’я на області, яку воно заселяє, творить свій власний державний
орга-нізм” [391, с.3; 463,с.25]. Тимчасове заступництво інтересів окремих
народів пере-давалось до рук національних рад, до яких увійшли парламентські
посли кожної нації. На територіях колишньої імперії (без Угорщини) мало
утворитись чотири держави: німецько-австрійська, чеська, південнослов’янська та
українська. Поля-ки отримали право самостійно вирішувати долю своєї
державності.
В умовах глибокої державної кризи 18-19 жовтня 1918 р. у Львові відбулось
представницьке зібрання українських послів до парламенту та крайових сеймів
Східної Галичини і Буковини, єпіскопату, делегатів українських партій, яке
обра-ло Українську Національну Раду на чолі з Є.Петрушевичем. На основі
цісарського маніфесту 19 жовтня вона проголосила утворення української держави
на всіх етнічних землях Австро-Угорської імперії, закликавши до її творення
національні меншини краю. Аналогічні рішення прийняли і зібрання інших народів
колишньої імперії. Після цього УНРада розділилась на три делегації: галицьку з
осередком у Львові, буковинську – у Чернівцях і для ведення переговорів з
австрійським урядом у Відні [356, с.30].
Однією з головних проблем побудови української держави стало створення
національних збройних сил, що диктувалося потребою оборони від зазіхань
поля-ків на західноукраїнські землі. Ще в першій половині вересня 1918 р. у
Львові з ініціативи самих військових було створено Центральний Військовий
комітет, який ще називали Українським Генеральним Військовим комісаріатом [307,
с.14; 336, с.465]. До нього увійшли досвідчені старшини-фронтовики С.Горук,
Д.Паліїв, Л.Огановський, І.Рудницький, які розгорнули пропагандистську роботу в
військах [307, с.15; 336, с.466; 372, с.33]. Зрозуміло, що комітет діяв
конспіративно, за умов офіційного і неофіційного спротиву органів австрійської
влади та військових командирів, серед яких переважали поляки. З приходом на
посаду організаційного референта Д.Паліїва помітно пожвавилась робота поза
межами Львова. Крім частин львівського гарнізону, де служило немало галичан,
комітет підтримував зв’язки з українськими підрозділами у Перемишлі, Бродах,
Станіславі, Коломиї, Золочеві, де було засновано Окружні команди [372, с.35].
Він також мав зв’язок і з легіоном УСС у Чернівцях, який планувалось зробити
основою майбутнього українського війська. Був намір перевести стрільців з
Чернівців до Львова, повер-нути на батьківщину українські полки, що воювали на
італійському та албансько-сербському фронтах [336, с.466]. Але втілити цей план
у дійсність не вдалося.
Наприкінці жовтня 1918 р. прогресивна громадськість Угорщини, Югославії
проголосила утворення незалежних держав, а Українська Національна Рада на чолі
з Є.Петрушевичем у Відні невиправдано барилась. Українські делегати в той час,
як усі поневолені народи Австро-Угорщини, не питаючи дозволу, намагались взяти
владу до своїх рук, хотіли домогтись дарованої, законної свободи.
Саме в цей час польські політичні діячі розпочали наполегливу підготовку із
відновлення Речі Посполитої та узаконення своїх прав на Східну Галичину.
Насамперед, вони заручилися підтримкою США та країн Антанти. Для здійснення
своїх планів 28 жовтня 1918 р. у Кракові на раді польських парламентарів було
створено польську ліквідаційну комісію, влада якої мала поширитися на всю
Галичину. Комісія видала наказ, щоб усі державні органи краю здійснювали владу
на місцях від імені польської держави. На запити українських представників
намісник Галичини К.Гуйн запевнив їх, що він не допустить польського
перево-роту. Заспокійливі відгуки подавала і віденська делегація. Незважаючи на
це, залишилась тривога щодо польської анексії.
Одночасно у Буковині місцевими румунськими діячами було створено свою
Національну Раду, діяльність якої спрямовувалася на приєднання регіону до
Румунії.
29 жовтня 1918 р. з Чернівців до Львова прибув сотник УСС Д.Вітовський [307,
с.17; 336, с.466; 356, с.31-32; 365, с.42; 366, с.91]. Він очолив українські
полки і був призначений Наказним Отаманом Української Національної Ради [307,
с.17]. Слід зазначити, що вказується й інша дата приїзду до Львова
Д.Вітовського – 30 жовтня. Її відстоюють О.Рубльов і О.Реєнт [427, №35, с.4;
428, с.256], П.Олійник [401, с.8], а також В.Горинь [312, с.160].
31 жовтня у Львові відбулась нарада членів Національної Ради і Військового
комітету, на якій К.Ле
- Київ+380960830922