РОЗДІЛ 2
Скіфознавство в контексті вивчення давньої
історії України у XVIIІ – XіX ст.
2.1. Скіфська проблема в історичній думці XVIIІ – першої половини XІX ст.
Зацікавленість античною літературою, властива культурі Європейського Ренесансу,
стала першим поштовхом до пошуку та вивчення стародавніх мешканців
Причорноморських степів – скіфів. Згадки античних авторів про войовничість,
хоробрість, відданість друзям та інші чесноти скіфів сприяли створенню
привабливого образу “знатних пращурів”, до якого зверталися під час свого
становлення як російська, так і українська історична науки.
В українських землях духовне життя у XVII–XVIII ст. знаходилося під впливом
такого загальноєвропейського культурного процесу як бароко. У царині
історіописання, як підкреслює І.І.Колесник, ренесансні риси виявились, перш за
все, у ставленні до стародавньої історії та античності [186, с.146]. На чолі
“античних зацікавлень” української історичної думки знаходилась проблема
походження українського народу, яка традиційно розглядалась в зв’язку із
походженням українського козацтва. Про сталість цієї традиції може свідчити
назва праці західноєвропейського хроніста Іоахіма Пасторія 1652 р. “Війна
скіфо-козацька”, насправді присвячена подіям Визвольної війни. Антична спадщина
в цей час використовується у політичній публіцистиці. Так, для доказу прав
володіння і підвищення власного політичного статусу в листі кошового отамана
Івана Сірка до кримського хана (1675 р.) згадуються “Євксипонт”, “Меотичне
озеро”, “Кіммерійський острів”, як споконвічні володіння пращурів козаків..
Характерним для цього періоду є також твір А.Лизлова “Скифская история” [223],
написаний у 1692 р. і виданий лише в 1787 р. С.А.Семенов-Зусер називає цю працю
“первым известным сочинением о скифах в отечественной литературе” [318, с.11],
хоча дане твердження було неодноразово піддане критиці [111, с.15; 267, с.9].
Книга А.Лизлова є політичним трактатом цілком присвяченим історії
взаємовідносин європейських народів (насамперед російського) з татарами і
турками, починаючи з появи їх на історичній арені по XVII ст.[387, с.117–122].
Скіфів автор твору вважає пращурами монголо-татар і турків. Отже, назва
“Скифская история” виявилась досить умовною.
Традиція ототожнення найдавнішої історії українського народу із історією
козацтва сягає своїм корінням до концепції “сарматизму”, яка панувала в
українському історіописанні та публіцистиці під впливом польської історіографії
XVI – XVII ст. Згідно з цією концепцією поляки, польська шляхта походили від
споріднених зі скіфами сарматських племен, що мешкали на теренах Східної
Європи. Ця концепція виникає в добу Ренесансу і спирається на твори античних
авторів: Геродота, Птолемея, Страбона та ін. Якщо в Західній Європі, перш за
все в Італії, Рісорджіменто (Відродження) починалось з повернення до ідеалів
греко-латинського світу, то в Центрально-Східній Європі в межах Речі Посполитої
– неминучим було повернення до скіфо-сарматських витоків.
З “Географії” Птоломея, наприклад, відомо, що Сарматію поділяли на Європейську:
між Доном і Віслою, з Сарматським (Балтійським) океаном на півночі й
Сарматськими горами (Карпатами) та Чорним морем на півдні: та Азійську: від
Дону до Азовського моря на сході. Кордоном між двома Сарматіями була р. Дон. На
середньовічних географічних картах Східної Європи (М.Вальзеємюллера – 1513,
Б.Ваповського – 1526 та ін.), у хроніках та описах польських (Я.Длугош, Матвій
з Мехова) й італійських (О.Гваньїні) істориків, назва “Скіфія” була прийнята
для визначення України і Польщі [142, с.2711].
Одним із перших ідеологів польського сарматизму був Мацей з Мехова (1457–1523),
автор “Трактату про дві Сарматії, Азіатську і Європейську” (1517). За словами
українського культуролога Д.Наливайка, “в історії ознайомлення Європи зі
східнослов’янським світом явищем епохального значення став “Трактат…”
польського вченого гуманіста М.Меховського чи Меховіти”. Він поклав початок
науковій географії Східної Європи, а все, що стосується території України,
написав, використовуючи “безпосередню руську інформацію”. Потрібно зазначити,
що він “Польщу вивів за межі Сарматії”, а “Європейська Сарматія” для нього –
давня Русь разом з Прибалтикою [265, с. 109–114]. Цей трактат неодноразово
передруковувався і був покладений в основу багатьох інших тогочасних і дещо
пізніших європейських видань, відновлюючи античну термінологію й одночасно
конкретні географічні знання й уявлення, що стосувались українських земель.
Польський публіцист, гуманіст українського походження С.Оріховський-Роксолан
під Сарматією розумів Річ Посполиту, а сарматами називав народи, які жили на її
території [70, с.12–13].
Першопідставу концепції “сарматської географії” треба шукати в “Хроніці” Мацея
Стрийковського (1582), де серед великої кількості ідей і думок як самого
хроніста, так і його попередників – починаючи від Птолемея і Страбона, кожний
міг знайти все, що йому потрібно, за висловом В.Б.Антоновича. Польський автор
зв’язував польський, литовський та руський народи спільним вузлом “сарматської
географії” і “сарматської ідеології” народу-шляхти. Розвинутий варіант цієї
ідеології визнає першість у творенні історії не за володарями, а за “народом”,
тобто шляхетською спільнотою, що відповідає за долю своєї землі. Крім ідеї
“сарматизму” твори М.Стрийковського сформулювали підставову канву нового
українського історіописання [416, с.271–295].
Визнаючи сарматів пращурами слов’ян, зі скіфами освічена Європа у XVI – XVII
ст. ототожнювала кримських татар, зважаючи на їх напівкочовий степовий спосіб
життя і ведення війн.
Український сарматизм виникає у
- Київ+380960830922