РОЗДІЛ 2
ПІДГОТОВКА ТА ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ НАУКОВИХ ТА НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНИХ КАДРІВ
Прогрес науки і техніки є одним з головних джерел інтенсифікації різних галузей народного господарства, підвищення продуктивності праці. В свою чергу, прискорення науково-технічного прогресу залежить від рівня наукового потенціалу. При цьому, поняття "науковий потенціал" слід розглядати як комплексну величину, що характеризує становище окремої організації чи регіона в цілому в контексті здатності вирішувати заплановані науково-технічні завдання.
Аналізуючи стан наукового потенціалу сучасної країни необхідно звернути увагу на його складові: матеріально-технічну, інформаційну, організаційну, а також кадрову, яка виступає однією з головних.
Інтелектуальний потенціал займає особливе місце серед рушійних сил науково-технічного прогресу. Перед Україною в 90-х рр. ХХ століття постало важливе питання збереження і нарощування рівня інтелектуального потенціалу, удосконалення його структури відповідно до нових умов життя.
Як відомо, українська наука в 90-ті роки переживала далеко не найкращі часи. Труднощі перехідного періоду, економічна криза, великий спад виробництва порівняно з попередніми роками призвели до того, що набагато зменшилися доходи держави, а відтак і асигнування на науку з державного бюджету. Одною з головних причин такого становища було недостатнє фінансування наукової сфери.
В означений період наука в Україні фінансувалася на рівні тих країн, що в технологічному відношенні залежать від своїх партнерів. У більшості ж країн частка витрат становила від 2 до 3 відсотків ВВП.
Наприклад, у Великобританії - 2,2, Франції - 2,5, ФРН - 2,8, США, Японії, Швеції, Швейцарії - близько 3, в Ізраілі навіть 3,5 % ВВП1. Фінансування на науку з Держбюджету зменшилося по відношенню до ВВП з 3,1% у 1990 р. до 0,6% у 1993 р., тобто в 5 разів2. На кінець періода, у 2000 р., фінансування науки становило 0, 28% ВВП3. За період 1990-х років фінансування науки з державного бюджета зменшилося в 11 разів.
Це означає, що по суті розвиток науки і техніки в нашій державі не був пріоритетним напрямом національної політики. Ряд галузей взагалі залишились без наукового супроводу. Скорочення асигнувань на розвиток науки призвело до згортання багатьох науково-дослідних програм, навіть тих, що мали першочергове значення.
В умовах, які склалися на початку 90-х років ХХ століття, зростали вимоги щодо наукових кадрів, посилювалася їх економічна і соціальна роль.
Справедливо вказував у своїй щорічній доповіді Президент України на те, що "...кадрова політика, помножена на відповідальність та професіоналізм - це ті чинники, які визначальною мірою впливатимуть на ефективність перетворень, наш загальносуспільний поступ"4.
Перш за все слід згадати, що саме українськими вченими було започатковано розвиток цілого ряду нових сучасних напрямків науки. Серед них, зокрема, нелінійна механіка та механіка композиційних матеріалів, спектроскопія молекулярних кристалів, фізика екситонних станів, квантова механіка дисипативних систем електрохімія неводних розчинів. Наші вчені розробили теорію цифрових автоматів, що стала науковою основою створення електронно-обчислювальних машин нових поколінь, започаткували розвиток в СРСР кібернетики та інформатики.
З набуттям Україною незалежності дістали пріоритетний розвиток гуманітарні і соціальні дослідження. Основні зусилля економістів, правознавців, соціологів сконцентрувались на розробці наукових основ економічних реформ, конституційних засад, структурно-інвестиційної та інноваційної політики України.
Трагічний 86-й рік, аварія на Чорнобильській атомній станції, також був суворою перевіркою вітчизняного наукового потенціалу. У стислі сроки завдяки героїчним зусиллям українських науковців, зокрема вчених Академії наук України, вдалося встановити рівень радіації біля розвалу реактора, розв'язати проблему пилопригнічення на території зони, здійснити необхідну обробку питної води на водоочисних спорудах. Було налагоджено дозиметричний контроль продуктів харчування, запропоновано низку сорбентів для виведення радіонуклідів з організму людини.
З 1990-х років українські вчені займають важливу роль в справі інтеграції України у світове співтовариство, підтверджуючи свої позиції у світовій науці з багатьох напрямів математики, механіки, теоретичної та експерементальної фізики, астрономії і радіоастрономії, хімії і біології.
З метою забезпечення країни науковим потенціалом належного рівня, в 1990-х роках вимагала окремої і посиленої уваги підготовка наукових та науково-педігогічних кадрів.
В Україні, за 1990-ті рр., в основному була створена правова база для глибокого й всебічного реформування системи освіти в напрямку децентралізації та демократизації, диференціації, гуманізації та індивідуалізації навчально-виховного процесу, безперервності освіти та варіантності навчальних планів і програм, переорієнтації сфери освіти на пріоритетний розвиток особистості й створення для цього відповідних умов у суспільстві.
У 1991 р. Верховна Рада ухвалила Закон Української РСР "Про освіту"5. Відповідно до Закону, а також внесених до нього змін та доповнень у 1996 році, освіта в Україні має грунтуватися на засадах гуманізму, демократії, національної свідомості, реальної взаємоповаги між націями та народами6.
Протягом 1990-х років розроблені такі важливі кроки в царині освіти, як відкриття в Києві Національної академії управління, Міжрегіональної академії управління персоналом, Академії фінансистів у Донецьку, Дніпропетровського фінансово-економічного інституту, Дніпропетровського юридичного інституту, Академії митної служби України, Кримського державного індустріально-педагогічного інституту, Кримського державного гуманітарного інституту, Луганського інституту внутрішніх справ МВС України, Чернігівського державного інституту економіки та управління, Донецького державного інституту штучного інтелекту, Мукачі