РОЗДІЛ 2
ТЕОРЕТИЧНІ ПІДВАЛИНИ НОВОГО КУРСУ В НАЦІОНАЛЬНІЙ ПОЛІТИЦІ РАДЯНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ НА ПОЧАТКУ 20-х РР.
2.1. Політика українізації, її джерела, мета та засоби
Лютнева революція 1917 р. пробудила незримі сили українського народу і сприяла посиленню національно-визвольного руху. Його основним гаслом стала автономія суспільно-політичного і культурного життя. З усіх політичних неукраїнських партій Російської імперії більшовики, виходячи із своєї програми національного самоврядування, єдині виразили підтримку національним прагненням українського народу. Це допомогло більшовицькій партії використати потенціал українського національно-визвольного руху для завоювання політичної влади. Досягнувши мети, радянське керівництво формально підтвердило право українців на самовизначення, однак виступило проти намагань Центральної Ради здійснити даний акт шляхом створення суверенної Української Народної республіки і розпочало збройну інтервенцію.
Завоювавши Україну, більшовицьке керівництво не відчувало, що українські землі та інші території колишньої Російської імперії є повністю підкореними. В ході національно-визвольних змагань стало зрозумілим, що гасла національних партій є досить близькими значній частині українського суспільства. Це неминуче повинно було призвести до замислення ряду радянських керівників над питаннями зміцнення більшовицького впливу в Україні. Тому, керівництво РКП(б), починаючи з 1919 р., йде на окремі поступки українцям у національній сфері. Зокрема, в резолюції VIII конференції РКП(б) "Про радянську владу на Україні" відзначалось, що комуністи повинні підтримувати трудящих України у їхньому праві навчатись і розмовляти в радянських установах українською мовою. В резолюції також відзначалось, що "повинні бути вжиті заходи, щоб в усіх радянських установах була достатня кількість службовців, які володіють українською мовою і щоб надалі всі службовці володіли українською мовою" [158, c.120-121].
Подальша партійна лінія, що відображала ставлення більшовицької верхівки до національно-культурних питань, була відображена в резолюції Х з'їзду РКП(б) "Про чергові завдання партії в національному питанні". В ній зазначалось, що Комуністична партія повинна допомогти населенню окраїн Російської імперії наздогнати центрально-російські регіони. Для вирішення цієї проблеми передбачалось розвинути і зміцнити радянську державність у формах, які відповідають національно-побутовим умовам цих народів; розвинути і зміцнити органи влади, адміністрації, які б складались з місцевих людей, що знають побут і психологію місцевого населення; розвинути україномовну систему освіти, друкарську справу, культосвітні заклади [158, c.242].
Однак дані партійні документи, як і наступні рішення партійних та радянських органів, не змогли кардинально вирішити проблеми у бік сприяння розвитку української мови та культури. Основною причиною було те, що серед членів КП(б)У українці складали незначну частину і, відповідно, їхній вплив був незначним. Серед вищих посадових осіб в КП(б)У була навіть група, яка відкрито виступала проти рішень керівництва РКП(б) у національно-культурній сфері. Зокрема, на початку 1920-х років особливої популярності серед шовіністично налаштованих партійних елементів набуває так звана "теорія боротьби двох культур". Сюди додавались й переконання багатьох комуністів, що українська мова і культура є мовою і культурою "петлюрівщини". Відомий український політичний діяч і поет В.Блакитний у 1922 р. у своєму вірші "Про дрібниці" писав:
"Дивлюсь:
Що за чорт?
Написано: "мова вкраїнська".
А намальовано: отаман з-за тину..." [251, c.141].
Важливим моментом також було те, що багато українських комуністів вважало процес радянізації зовсім протилежним процесу "українізації". На їх думку, радянізація співвідносилась з русифікацією. Така ситуація склалась ще в часи національно-демократичної революції 1917-1920 рр., коли більшовики вели збройну боротьбу з українськими національними силами. Зберігалась вона і після закінчення воєнних дій. Тому "українізація" в цей час вимушена була залишатись на "задвірках" національної політики. Навіть в галузі початкової освіти "українізації" надавалось значно менше уваги ніж радянізації. Голова Раднаркому УСРР Х.Раковський у своїй статті "Радянська Україна" писав: "Ми увесь час проводили українізацію народньої школи, але перед нами ще лишається завдання советізувати вкраїнську народню школу. Це буде найголовніше завдання в галузі освіти в наступному 1922 році" [215].
Однак керівництво РКП(б) мало свій погляд і виступило за поступки українцям в національно-культурній сфері. І на ХІІ з'їзді РКП(б) (квітень 1923 р.) було проголошено курс на здійснення політики коренізації, що дістала в УСРР назву "українізації". Йшлось, насамперед, про розширення сфери вживання української мови та розвиток української культури в більшовицькій інтерпретації.
Після рішень ХІІ з'їзду РКП(б) українізаційні заходи стали предметом обговорення на червневому пленумі ЦК КП(б)У. В основному обговорювались питання стосовно ролі комуністів в здійсненні "українізації". Пленум поставив завдання провести облік членів партії, які володіють українською мовою, щоб пізніше використати їх для роботи в партійних, радянських та профспілкових організаціях [155, c.15-16].
Радянська "українізація", поставши як вимушена поступка більшовиків українському населенню, ніколи не була метою, а лише засобом для зміцнення радянської влади. Відповідно, вона так і трактувалась більшовицьким керівництвом. Так, перший секретар ЦК КП(б)У С.Косіор зазначав, що "українізація" не є "вузько-практична справа, ізольована від основних завдань, а є одним із складових елементів соціалістичного будівництва. Саме з цього погляду партія розглядає справи українізації" [208; 164, c.535].
В.Затонський також вважав, що до повної перемоги соціалістичних елементів у матеріальній і духовній культурі можна прийти через "українізацію" й індустріалізацію. Він також відзнача
- Київ+380960830922