Джерела кримінально-процесуального права

РОЗДІЛ 2
КОНСТИТУЦІЯ, МІЖНАРОДНІ ДОГОВОРИ, ЗАКОНИ УКРАЇНИ ТА РІШЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО
СУДУ УКРАЇНИ — ДЖЕРЕЛА КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ
2.1. Конституція України — джерело кримінально-процесуального права України
Кожен нормативно-правовий акт має своє призначення, мету, завдання. Це повною
мірою стосується Конституції України (далі — Конституція) як Основного Закону
держави і суспільства [122 Див.: Тодыка Ю. Н., Супрунюк Е. В. Конституция
Украины – основа стабильности конституционного строя и реформированя общества /
Отв. ред. М. В. Цвик. – Симферополь: Таврия, 1997. – С. 37. ] і джерела
кримінально-процесуального права.
Конституція посідає особливе місце як серед джерел кримінально-процесуального
права, так і серед усіх законодавчих актів інших галузей права, вона є основним
законом, основним джерелом національної правової системи [123Див.: Там само. –
С. 19. ]. У ній містяться найголовніші відправні точки, що відбивають правову
концепцію нашої держави і суспільства на сучасному етапі його розвитку.
Положення Конституції завжди є первинними, установчими. Як зазначає
В. М. Шаповал, виходячи з досягнень сталої конституційної теорії і практики,
визначення Конституції Основним Законом України слід розуміти як акцентування
на її основоположності стосовно держави і права. Далі він обґрунтовано вважає,
що характеристика Конституції як Основного Закону України означає, що вона є
правовою основою держави або формальною і змістовною основою права, має найвищу
юридичну силу [124Див.: Окрема думка судді Конституційного Суду України
Шаповала В. М. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі щодо
права вето на закон про внесення змін до Конституції України від 11 березня
2003 року № 6-рп/2003. ]. Тому Конституція виступає юридичною базою розвитку
всіх галузей права як основа, ядро всієї правової системи. Держава об’єктивно
зацікавлена як у тривалості існування і стабільності конституції, так і в її
особливому правовому захисті [125Див.: Овсепян С. А. Конституционная
законность: проблемы стабильности Конституции Российской Федерации //
Конституционная законность и прокурорский надзор. – М.,1997. – С. 4-5. ].
Сутність конституції, її характеристики як основного закону держави, форми
конституції висвітлювались в юридичній літературі, причому це аналізувалося як
у загальнотеоретичному аспекті, так і щодо окремих типів конституції, а також
конкретних конституцій [126Див.: Михалева Н. А. Социалистическая конституция
(Проблемы теории). – М., 1981; Авакьян С. А. Теория Советской Конституции
(обзор литературы) // Советское государство и право. – 1982. – № 10. – С.
136-142; Еременко Ю. П. Советская Конституциия и законность. – Саратов, 1982;
Ржевский В. А. Общественный строй развитого социализма. Конституционное
содержание, структура, регулирование. – М., 1983; та ін. ].
Конституція відіграє правоутворюючу роль, вона, як зазначалося раніше, є
своєрідним центром правової системи й у певному розумінні «більша ніж закон»,
щось первинне, основне. Ще в 1862 р. Ф. Лассаль підкреслював, що конституція є
основним законом, і серед його ознак називав: 1) більш глибокий зміст порівняно
зі звичайним законом; 2) виконання ролі основи для інших законів; 3) його
непорушність [127Див.: Лассаль Ф. Сочинения: В 3 х. – Т. 2. – С. 7, 8. ].
У сучасний період законодавець визначає її як «основний закон республіки»
(Конституція Італії 1947 р.), «верховний закон» (Конституція Японії 1946 р.),
«вищий закон суспільства і держави» (Конституція Молдови 1994 р.), «вищий закон
Республіки» (Конституція Південно-Африканської Республіки 1996 р.) [128
Конституции зарубежных государств / Состав. В. В. Маклаков. – М., 1997. – С.
279, 456; Новые Конституции стран СНГ и Балтии. – М., 1997. – С. 310;
Демократия – это обмен мнениями: справочник. – Коннектикут, 1997. – С. 72. ],
«найвищий закон» (Конституція Республіки Албанія 1998 р.), «вищий закон»
(Конституція Республіки Болгарія 1991 р.), «вищий закон суспільства і держави»
(Конституція Республіки Молдова 1994 р.), «основним законом» (Конституції
Норвезького Королівства 1814 р. і Фінляндії 1999 р.) [129 Див.: Конституции
государств Европы: В 3 т. / Под общ. ред. и со вступ. ст. дир. Инст. зак-ва и
сравнит. правовед. при Правительстве Российской Федерации Л. А. Окунькова. –
М.: НОРМА, 2001. – Т. 1. – С. 181, 394; – Т. 2. – С. 548, 658; – Т. 3. – С.
371.].
Конституція сама є елементом системи законодавства. Вона не винесена ані за
рамки системи кримінально-процесуального законодавства, ані за рамки системи
чинного права, вона є їх органічною визначальною складовою частиною. Положення
про те, що Конституція — сама частина чинного права, є одним з висловів
реальності конституційних положень. У той самий час її не можна вважати
звичайним джерелом права. Конституція — це особливе, унікальне джерело права,
пов'язане насамперед з її властивостями як Основного Закону.
Поза всяким сумнівом, конституція — явище демократичного порядку, оскільки
встановлює рівноправність громадян, певні права і свободи, обмежує сваволю
держави, її посадових осіб і представників. У теорії права загальновизнаною є
думка, що Конституція є основою правотворчої та правозастосовної діяльності. З
цього випливає, що кримінально-процесуальне право України повинно реалізовувати
вимоги, що ставляться Конституцією.
У теорії кримінального процесу Конституція визнається джерелом
кримінально-процесуального права усіма вченими цієї галузі. Так, Ю. М. Грошевой
називає її "основним джерелом кримінально-процесуального права"
[130Кримінальний процес України / За ред. Ю. М. Грошевого та В. М. Хотенця. –