РОЗДІЛ 2.
ОПТИМІЗАЦІЯ ФОРМУВАННЯ ВИТРАТ ТА ПРОЦЕСУ ЦІНОУТВОРЕННЯ НА ПРОДУКЦІЮ МАШИНОБУДУВАННЯ В СУЧАСНИХ УМОВАХ
2.1 Обгрунтування розподілу витрат (видатків) в управлінському обліку
Ринок продукції вітчизняних машинобудівних підприємств в межах України визначається такими основними характеристиками:
* обмеженим числом виробників та споживачів,
* монополізмом виробників,
* високими цінами на продукцію,
* тісними економічними зв?язками між покупцем та продавцем,
* обмеженою конкуренцією між вітчизняними виробниками,
* значною ціновою конкуренцією з боку зарубіжних виробників.
Внаслідок цього процес ціноутворення на продукцію машинобудування має свою специфіку. Як відомо, корінна відмінність ринкового ціноутворення від централізовано-планового полягає в тому, що реальна ціна формується не тільки в сфері виробництва, а переважно під впливом попиту та пропозиції.
На основі цього незаперечного факту було зроблено як деякими теоретиками, так і на жаль, практиками хибний, на наш погляд, висновок. А саме: зменшення собівартості та витрат при виробництві товарів на підприємстві не грає суттєвої ролі у формуванні ринкової вартості товару та його ціни, а головним є маркетинг та особисті зв?язки між представником виробника та споживача.
Світова практика формування ринкової ціни стверджує дещо інше. За результатами досліджень, проведених західними економістами, маркетинг, який забезпечує збільшення об?ємів продаж вдвічі, збільшує прибуток на 71 %, а зменшення виробничих витрат на 20 % збільшує прибуток на 114 % [199]. За даними вітчизняних економістів при зменшенні, наприклад, собівартості електродвигуна на 1 % приріст прибутку приблизно в 5 разів більший, ніж при збільшенні на 1 % об"єму реалізації цих електродвигунів [144].
Враховуючи той факт, що собівартість та ціни на продукцію машинобудування в 1995-2002 роках збільшувались, можна зробити висновок: основою підвищення конкурентоздатності продукції вітчизняної машинобудівної промисловості повинно стати неухильне зниження витрат на виробництво продукції. Оскільки непрямі витрати становлять більше 60 % собівартості продукції, то очевидно, зменшення цих витрат як за рахунок внутрішньої економічної політики на підприємстві, так і з використанням зовнішніх економічних факторів може спричинити зменшення собівартості.
Вищевизначені проблеми не вичерпують всю складність процесу зниження собівартості та механізму його впливу на ціноутворення, проте, на наш погляд, вони є ключовими в цьому процесі. Необхідно проаналізувати шлях, яким йшли економісти до сучасної системи урахування взаємозалежності витрати-результати, оскільки цей досвід допомогає нам пройти той же шлях, уникнувши "винайдення велосипеду" та помилок, що були зроблені першопрохідцями.
В практиці роботи зарубіжних підприємств для прийняття управлінських рішень використовується різноманітна інформація про формування витрат і собівартість. Іноді остання калькулюється двома методами: на основі системи "стандарт-костинг" і по системі "директ- костинг"[191].
Як практики, так і теоретики-вчені намагались вирішити проблему, як найбільш точно розрахувати собівартість продукції. Процес розподілу непрямих (накладних) і комплексних витрат у цьому зв'язку по праву є самим складним в обліку витрат і калькуляції собівартості. Такий економіст, як Г.Гаррисон, говорячи про розподіл накладних витрат, відзначав, що "у більшості випадків тут неможливо установити який-небудь безпосередній зв'язок між витратами і тим чи іншим окремим виробом" [13, с.27]. Вчений вказував, що спочатку, при виникненні калькуляції, як базу розподілу використовували пряму заробітну плату, потім вибиралися інші основи для розподілу, і кожен вибір приносив нові результати. Точно так само і комплексні витрати, що приходиться розподіляти на собівартість готової продукції, змінюють кінцевий результат.
Він вивів п'ять варіантів обрахування собівартості при комплексних витратах (які потім стали класичними):
1) середня собівартість одиниці (усі види готової продукції вважаються рівноправними для розподілу);
2) коефіцієнтний (вага, обсяг, калорійність і т.п.);
3) зважена середня - знаходиться за допомогою надання різної питомої ваги кожній калькуляційній групі (варіант коефіцієнтного вибору);
4) вартісної - пропорційно цінам реалізації;
5) стандартний - за встановленими раніше стандартними витратами.
Жоден з перерахованих варіантів не є універсальним. Усе залежить від мети, поставленої керівництвом в процесі обрахунку собівартості для прийняття певних управлінських рішень [197].
Ідеї системи стандарт-кост зародилися на початку ХХ століття. Інженер Гаррингтон Емерсон спробував дати визначення витратам, взявши за базу продуктивність праці. Він підкреслював, що адміністрація не може розкрити через тогочасний облік собівартості рівень та стан продуктивності, а вона характеризує весь зміст роботи підприємства. Продуктивність (на думку Емерсона) виміряється відношенням фактичних витрат до нормативних (стандартних), при цьому нормативні витрати ніколи не можуть бути більше фактичних. Чим менше різниця між фактичними і нормативними витратами, тим вище продуктивність.
На основі цих ідей інший дослідник - Х.Л. Гант виділив стандартні і непродуктивні витрати. Стандартними витратами він називав витрати, що відповідають вимогам нормативних витрат, а непродуктивними - витрати, що виникають унаслідок втрат і простоїв заводу. Головна цінність досліджень Ганта в тім, що він сформулював наступне правило: усі витрати понад встановлених норм повинні відноситися на винних осіб і ніколи не включатися в рахунки, що відбивають витрати. Ця і була основна ідея стандарт-кост, виражена правилом Ганта [79, 199].
Але основні розробки по доведенню стандарт-кост до чіткої системи обліку витрат і калькулювання провів Чартер Гаррисон - співробітник аудиторської фірми "Прайс-Уотерхаус". Але, звичайно, до сучасної системи калькулювання, що діє за принципом "максимум ефекту і мінімум витрат", було
- Київ+380960830922