РОЗДІЛ 2
ЕЛЕМЕНТИ ТА ПОРЯДОК УКЛАДЕННЯ КРЕДИТНОГО ДОГОВОРУ
2.1. Сторони кредитного договору
Для того, щоб з'ясувати суть поняття кредитного договору, необхідно дослідити його важливі елементи, серед яких в літературі виділяють суб'єктний склад, зміст та форму [158, c. 438].
Сторонами кредитного договору згідно чинного законодавства (пункт 15 Положення про кредитування) є кредитор та позичальник. За новим Цивільним кодексом України вважають такими кредитодавця та позичальника. У науковій літературі є пропозиції назвати цих же суб'єктів кредитонадавачем та кредитоодержувачем [200, c. 8]. Зважаючи на спорідненість позики і кредиту, а одну з особливостей кредитного правочину - наявність спеціальних вимог до суб'єктного складу, а саме до особи, що професійно займається кредитуванням, видається послідовним іменувати сторони кредитодавцем (професійний позикодавець) та позичальником.
Визначення кредитора як "суб'єкта кредитних відносин, який надає кредити іншому суб'єкту господарської діяльності" пропонується у Положенні про кредитування. За Цивільним кодексом України роль такого суб'єкта може виконувати банк або інша фінансова установа. Насамперед увагу привертає деяка неточність термінології. Пункт 1 статті 8 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" зазначає, що фінансові установи можуть створюватися у будь-якій організаційно-правовій формі. Стаття 83 Цивільного кодексу України називає будь-яку юридичну особу організацією, а товариство та установу (види таких організацій) виділяє як різні організаційно-правові форми юридичних осіб. Тобто всі юридичні особи є організаціями, але одні з них можуть створюватися у формі товариств, інші - установ. Отже, термін "установа", керуючись нормами Цивільного кодексу України, слід також й в інших законодавчих актах вживати для позначення організаційно-правової форми юридичної особи. Отже, для фінансових організацій організаційно-правовою формою відповідно до викладених вище законодавчих положень мала би виступати лише установа. Однак пункт 1 частини 1 статті 1 названого закону фінансовими установами називає, насамперед, банки. Відповідно до статті 6 Закону України "Про банки та банківську діяльність" організаційно-правовою формою банків визначено товариство, а не установу. Кредитні спілки, страхові організації, ломбарди, інші фінансові організації є господарськими товариствами, а не установами. До того ж, і саме визначення поняття "установи" як організації, створеної однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна, не відповідає засадам функціонування вказаних юридичних осіб, які займаються фінансовою діяльністю. Для уникнення неточностей застосування правової термінології більш точним було б називати юридичні особи, які займаються фінансовою діяльністю, фінансовими організаціями, а не установами. Пропонується замінити терміни "фінансова установа" та "кредитна установа" ("фінансово-кредитна установа") відповідно на "фінансова організація" та "кредитна організація" насамперед у Законах України "Про Національний банк України", "Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг" та "Про кредитні спілки", а також у частині 2 статті 334 Господарського кодексу України та в Положенні про кредитування.
Отже, не будь-яка фізична чи юридична особа може стати кредитодавцем, а лише фінансова організація, зокрема, кредитна. У зв'язку з тим, що тривалий час укладення кредитних угод становило виключну прерогативу банків, а кредитна система асоціювалась з банківською, національне законодавство не дає однозначної відповіді на питання: хто може бути кредитодавцем - стороною кредитного договору? Згідно пункту 1 Розділу ІІ названого Положення головними ланками кредитної системи названі банки та кредитні установи, що мають ліцензію Національного банку України, які одночасно виступають покупцями і продавцями існуючих у суспільстві тимчасово вільних коштів. Незважаючи на економічну спрямованість визначення, у ньому підкреслена основна ознака, що виділяє кредитні організації серед інших суб'єктів господарювання - професійне заняття залученням та позичанням коштів. Дані інститути призначені для реалізації кредитом як економічним явищем своїх унікальних функцій у суспільстві:
1) акумуляції та мобілізації грошового капіталу;
2) перерозподілу грошового капіталу.
Обгрунтування вагомості цих суб'єктів у раціональному функціонуванні економіки країни і необхідність їх у кредитних відносинах має значення для економістів, для юристів достатнім є усвідомлення їх специфіки серед інших юридичних осіб для окреслення відповідного правового статусу, сфер та меж діяльності. Отже, не будь-яку фінансову структуру, що займається налагодженням зв'язків між володільцями тимчасово вільних коштів та потребуючими їх, слід вважати кредитною. Висновки щодо статусу кредитної організації виглядають є суперечливими, якщо звернутись до тлумачення суті поняття "фінансово-кредитної установи", запропонованого Законом України від 20 травня 1999 року "Про Національний банк України", згідно якого під нею розуміється юридична особа, яка проводить одну або декілька операцій, що можуть виконуватися банками, за винятком залучення вкладів від населення. Отже, даний закон виключає можливість залучення кредитними організаціями коштів у вклади ще й саме від населення. В юридичній літературі висловлено міркування, що "кредитна установа на відміну від банку має право здійснювати кредитні операції виключно за рахунок власних коштів (статутного капіталу) і не має права використовувати для цього залучені кошти ... вона не займається прямими банківськими операціями..." [4, c. 52] Науковці ж настоюють на тому, що кредитна установа на відміну від банку (ніби-то банк не є кредитною установою) може позичати лише кошти статутного фонду.
Закон України від 12.07.2001 року "Про ф