Розділ 2
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ СТВОРЕННЯ
ТА ОРГАНІЗАЦІЙНІ ЗАСОБИ ДІЯЛЬНОСТІ ВИДАВНИЦТВА
ОТЦІВ ВАСИЛІЯН НАПРИКІНЦІ XIX– ПОЧ. XX ст.
2.1. Культурно-освітні традиції василіян в Україні
Один із найдавніших чернечих чинів – Чин св. Василія Великого – зародився ще у
IV ст., коли внаслідок нещадних нагінок християн у Європі ченці були змушені
втікати у пустельні краї, зокрема у Єгипет та на Близький Схід. Засновником
Чину латинської Церкви став св. Василій (329–379), архиєпископ Кесарії
Кападокійської, який подався до Понту і першим заснував монастир для
пустельників. Отож він започаткував чернече спільне життя і написав близько 362
р. правила монастирського устрою, які лягли в основу організації східного
католицького чернецтва і згодом були затверджені Римом та перенесені на Захід.
З деякими відмінностями за їх зразком було створено Чини Домініканів,
Кармелітів та ін.[634. С. 134].
Головним напрямком діяльності чернецтва стало поширення серед простолюду
християнської віри. “Згодом постали монаші Чини і Згромадження, – писав відомий
історик Церкви о. Іриней Назарко, – що попри своє власне освящення, ставляли
собі за ціль місійну працю для спасіння душ. Поміж тими апостольськими Чинами
одне з визначних місць займає Чин св. Василія Великого”[ 835. С. 79].
Як відомо, запровадження християнства в Україні-Русі стало можливим завдяки
зусиллям князя Володимира Великого 988 р. Але в Галичині та на Закарпатті цей
процес, а з ним і виникнення чернецтва, відбувся трохи раніше, ніж у Києві, – у
IX–X ст. – внаслідок тісних зв’язків Побужжя і Посяння з християнськими
Великоморавською і Чеською державами, до складу яких вони під назвою Хорватів
входили у 872–961 рр. Про це свідчать, зокрема, величні християнські культові
споруди Перемишля, а надто – храми княжого Галича, де собор Успіння Богородиці
був збудований раніше за Київську Софію, і нічим не поступався перед нею. Ще за
моравського князя Святополка на Галицьких землях існували монастирі.
Найстаршими з них у добу Галицько-Волинського князівства були монастирі св.
Данила в Угровську (його заснував, мабуть, король Данило Галицький), св.
Григора у Полоннім і св. апостолів біля Володимира (заснованого князем
Васильком), св. Михаїла у Володимирі, згадуваного вже наприкінці XI ст.,
Богородиці у Синєвидську, св. Спаса над Ратою, св. Івана у Галичі та інші
[1068. С. 413–432; 1117. С. 13; 1079. С. 75–82; 1047. 1982. Т. 11. С. 47].
Більшість монастирів належали до розряду невеличких, жили кожен окремим життям,
підлягали місцевим єпископам і, треба зазначити, не часто опинялися на гребені
суспільного життя краю.
Після Берестейської унії (1596), 1617 р. київський митрополит Йосиф-Велямин
Рутський, який був досконало обізнаний з творами св. Василія Великого, зібрав
настоятелів своїх п’яти монастирів, що прийняли унію, на капітулу і спільно з
о. Йосафатом Кунцевичем об’єднав їх у заснований на зразок західних Чин св.
Василія Великого [92; 261; 1110. С. 49; 11118. С. 9–12]. Він унезалежнив
монастирі від єпископів, поставив на чолі їх архимандрита; ігуменів почали
призначати на 4 роки. Василіяни мали новіціат, студії богослов’я і філософії.
Отже, головна ідея реформи митрополита Й. Рутського полягала в централізації
управління монастирями, а відтак – чернецтвом, у поєднання їх з церковною
ієрархією й піднесенні, в такий спосіб, їх ролі у справі поширення унії. 1634
р. Папа Римський Урбан VIII затвердив новий устрій василіянського Чину в
Україні, а за наданими привілеями від 1635 р. католицькими єпископами східного
обряду були лише Василіяни [261].
Об’єднання всіх Василіян у Галичині ініціював Апостольський престол, який 1705
р. дав вказівку своєму нунцію у Варшаві, аби він “доклав усіх старань, щоб усі
з’єднані монахи підкорилися владі протоархимандрита русинів св. Василія згідно
з декретами”. Варто зауважити, що цей процес уже започаткував 1693 р.
перемиський єпископ Інокентій Винницький, який розгорнув об’єднання
Василіянських монастирів Перемиської єпархії. Популярність Винницького з часом
була так дужа, що згодом, 1711 р., скликав на капітулу до Унева ігуменів
галицьких монастирів львівський єпископ Атанасій Шептицький, який теж утворив й
особисто очолив конфедерацію. Його ж зусиллями 1739 р. монастирі Львівської і
Перемиської єпархій об’єдналися в окрему Конґреґацію Покрови Пресвятої
Богородиці, до якої прилучилися монастирі Володимирської, Луцької, Холмської і
частково Київської єпархій. Загалом же до Конґреґації увійшли 130 монастирів, з
близько 700 ченцями-василіянами. Нарешті, 1743 р. відбулося велике об’єднання
василіянських монастирів України, яке затвердив окремою Буллою Папа Бенедикт
XIV, надавши чинові офіційну назву – Руський Чин св. Василія Великого – і
підпорядкувавши його безпосередньо Апостольському Престолу [1057. С. 74; 1139.
С. 80–82].
Діяльність Василіян передбачала насамперед місії, у ході яких ченці здійснювали
апостольську працю, ширили вчення Церкви. За дозволом Папи Павла V з 1615 р.
при монастирях почали закладати школи і колеґії для української молоді.
Василіяни розгортали також релігійне книговидання, головними центрами якого
були друкарні у Супраслі, Уневі, Угерцях та – найбільша й найвідоміша – у
Почаєві, яка протягом 1733–1800 рр. видрукувала понад 100 видань. Того часу
Василіяни збудували величні храми, серед них і собор св. Юра у Львові.
Поділ Польщі 1772 р. завдав Василіянському Чину важкого удару і докорінно
порушив його структуру в Україні. На землях, які відійшли до Росії, взялися до
методичного й послідовного нищення василіянського Чину та його осередків –
монастирів. Зрештою, воно розпочалося набагато раніше.
- Київ+380960830922