Розділ II
Формування правових засад розв'язання етнополітичних проблем у Криму: загальні принципи і специфіка АРК
( 1. Українське законодавство у сфері етнонаціональної політики
У контексті дослідження ролі Верховної Ради України у розв'язанні етнополітичних проблем Криму першочергової уваги заслуговує аналіз законодавчої бази регулювання етнонаціонального розвитку країни. Тим більше, що ця законодавча база є найбільш очевидним результатом діяльності парламенту, і за нею можна визначити роль Верховної Ради України у розв`язані етнополітичних проблем. Можна стверджувати, що з отриманням Україною незалежності, досить таки активно починає формуватися правова база регулювання етнонаціональних взаємин як на загальнонаціональному, так і на регіональному, у тому числі і кримському, рівнях. Так, протягом 1991 - 2002 років Верховною Радою України було прийнято 18 законів та постанов, 30 нормативних актів (Кабінет Міністрів України, Верховна Рада АРК, Рада Міністрів АРК), які стосуються цієї сфери.
Варто нагадати, що формування законодавчої бази у незалежній Україні почалося практично з нуля. У колишньому Радянському Союзі не існувало законодавчих актів, які регулювали б етнонаціональний розвиток великої поліетнічної (у радянській термінології "багатонаціональної") країни. Цей розвиток визначався постановами ЦК КПРС, рішеннями з'їздів КПРС. Що ж до України, то ці рішення та постанови лише адаптувалися до місцевих умов, а відтак діяльність українських владних структур зосереджувалася на реалізації політики "пролетарського соціалістичного інтернаціоналізму", з одного боку, та боротьби з українським буржуазним націоналізмом, з другого боку [42. - С. 37.].
В цьому сенсі законодавча практика Української РСР виглядала значно біднішою, порівняно із законодавчою практикою не тільки передових демократичних країн, а й Української Народної Республіки, яка існувала на території України в період революційних подій 1917 - 1920 рр. Принаймні в той час були прийняті "Закон Української Народної Республіки про утворення єврейських громадських рад і проведення виборів членів цих рад" (2 грудня 1917 р.) та "Закон Української Центральної ради про національно-персональну автономію" (9 січня 1918 р.).
У першому йшлося про механізм утворення єврейських органів місцевого самоврядування. Другий закон став одним з перших у світовій практиці (подібний закон був прийнятий в Австро-Угорщині), що ставив завдання забезпечення запитів етнокультурного розвитку національних меншин як один із пріоритетних напрямків діяльності уряду Української Народної Республіки в рамках автономії [46.]. На думку дисертанта, цей закон запропонував досить продуктивний шлях реалізації права етнічних спільнот на самовизначення і збагатив вітчизняне право положеннями, які можуть бути з успіхом використані при формуванні правових засад державної етнополітики в Україні.
Про інтенсивність законотворчої роботи у галузі міжетнічних стосунків та забезпечення прав національних меншин в Україні після отримання нею незалежності свідчить прийняття великої низки правових документів, у тому числі і законів, деякі з котрих безпосередньо, а інші у певних частинах, стосуються різних компонентів етнонаціональної структури українського поліетнічного суспільства (нація, національні меншини, "корінні народи", малочисельні етнічні групи), а також такі, які прямо стосуються Автономної Республіки Крим. Для орієнтації назвемо їх у хронологічному порядку: декларація "Про державний суверенітет України" (16 липня, 1990 р.), декларація "Прав національностей України" (1 листопада, 1991 р.), "Основи законодавства України про культуру" (14 лютого, 1992 р.), Закон України "Про національні меншини в Україні" (25 червня, 1992 р.), Закон України "Про біженців" (грудень, 1993 р.), Закон України "Про особливості участі громадян України з числа депортованих з Криму у виборах депутатів місцевих Рад в Автономній Республіці Крим" (квітень, 1995 р.), Закон України "Про освіту" (23 березня, 1996 р.), статті 10, 11, 12, 24 Конституції України (28 червня, 1996 р.), Закон України "Про громадянство України" (квітень, 1997, зі змінами та доповненнями, прийнятими у 2001 р.), Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" (травень, 1997 р.).
Аналіз перелічених вище законів та нормативних актів здійснювався у працях О. М. Бикова [7.], В. Б. Євтуха [45.], В. П. Колісника [83.], Л. Рябошапка [174.] та інших. Згаданий аналіз дозволяє виділити основні принципи етнополітики української держави та сформувати політико-правове поле вирішення проблем усіх компонентів етнонаціональної структури українського суспільства на усіх рівнях - локальному, регіональному та загальнонаціональному. Зрештою, дисертант вважає за необхідне бодай коротко зупинитися на основних принципах етнополітики України, сформованих за роки її незалежності. Особлива увага звертається на Автономну Республіку Крим, етнополітичні проблеми якої є предметом даного дисертаційного дослідження. До законодавчо визначених принципів етнополітики в Україні, які мають діяти на території усієї держави, у тому числі і у Криму, на думку вчених, відносяться наступні:
1) гарантія рівних політичних, соціальних та культурних прав різних компонентів етнонаціональної структури українського суспільства; розвиток їхньої етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності; скасування привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження [85. - С. 8.];
2) повне включення в правове поле такого компоненту етнонаціональної структури українського суспільства як національні меншини, що найбільш повно ілюструє чинний Закон України "Про національні меншини в Україні";
3) часткове включення в правове поле депортованих за національною ознакою, які повертаються на місця попереднього поселення - болгари, вірмени, кримські татари, німці (Закон України "Про особливості участі громадян України з числа депортов