РОЗДІЛ 2. ФОРМУВАННЯ І РОЗВИТОК МОДЕЛЕЙ ЕТНОНАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ
У ПОСТСОЦІАЛІСТИЧНИХ КРАЇНАХ
2.1. Соціально-історичні чинники моделей етнонаціональної політики
країн балтійського регіону
Модель етнонаціональної політики держав балтійського регіону, а саме – Латвії,
Естонії та Литви, має свою специфіку і помітно відрізняється від інших країн
пострадянського простору. Найбільше ускладнює проблему забезпечення мирного, і
насамперед рівноправного, співіснування представників усіх етносів на теренах
балтійських держав історичний фактор [483]. Приєднання їх у 1940 році до
Радянського Союзу спричинило серйозні зміни демографічної ситуації та етнічного
балансу внаслідок імміграції росіян та російськомовного населення до
балтійських держав. У результаті розвалу наддержави, не останньою причиною
якого стало посилення націоналістичних тенденцій у союзних республіках,
балтійським країнам вдалося уникнути кривавих міжетнічних конфліктів, якими
супроводжувався процес суверенізації, наприклад, на Кавказі. Однак хисткий
етнічний баланс з домінуванням у всіх сферах життя небалтів та російськомовного
населення спричинив створення дуже своєрідної моделі етнонаціональної політики
в регіоні. [55] Так, на момент здобуття незалежності балтійськими державами
титульна нація домінувала лише в Литві (80 відсотків литовців), у той час як в
інших країнах регіону ця частка ледь перевищувала половину: в Естонії – 62
відсотки естонців, в Латвії – 52 відсотки латвійців [597, p.244]. Після
здобуття незалежності більша частина небалтійського населення залишилася в
регіоні. Відчуття “етнічного викорінення” підживлювало націоналістичні настрої
титульних націй. [550]
Ця тенденція стала причиною виникнення унікальної моделі етнонаціональної
політики балтійських держав – моделі “етнонаціонального самозахисту” [584].
Вона полягає у застосуванні політичних, правових, адміністративних та
соціальних механізмів, що помітно відрізняються від демократичних принципів
недискримінації та рівноправного розвитку етнічних, національних та мовних
меншин. Модель етнічного самозбереження легітимувала домінування титульного
етносу через умови набуття громадянства, мовну, кадрову політику і в такий
спосіб стала перешкодою для застосування демократичних механізмів інтеграції в
соціум та політикум представників інших етносів.
Інститут громадянства став ключовим у реалізації дискримінаційної моделі
етнонаціонального самозахисту. Одразу після здобуття незалежності в балтійських
країнах постало питання: чи надавати громадянство населенню небалтійського
походження, серед якого домінувала частка росіян та російськомовних, а якщо
надавати, то за яких умов? [538] Найбільш успішно і демократично вирішила
проблему населення нетитульної нації Литва, тому що частка нелитовців у країні
була порівняно невисокою і не становила загрози культурного або політичного
домінування для етнічних литовців. Вільнюс прийняв рішення на користь
інтеграції нелитовців, дозволяючи натуралізацію неетнічних литовців за
виконання кількох умов. У результаті нині в Литві 95 відсотків населення –
громадяни країни.
У Латвії та Естонії була застосована інша концепція – правової неперервності:
якщо в процесі державотворення незалежність балтійських держав було відновлено,
а не здобуто, то така логіка стосувалася і громадянства. Латвія та Естонія
стали єдиними державами на пострадянському просторі, які не прийняли “нульовий
варіант” після відновлення незалежності, тобто не надали громадянства усім
жителям [503]. Лише ті особи, які були громадянами до анексії 1940 року, та їх
нащадки визнавалася громадянами цих держав. У результаті частка негромадян
виявилася надзвичайно високою в цих країнах. Негромадянами в Латвії та Естонії
автоматично стала більша частина національних меншин. Таким чином їх позбавили
всіх політичних прав [142].
У Естонії статус мешканців, які не отримали першопочаткового громадянства
(initial citizenship), регулюється Законом про іноземців, який був прийнятий
влітку 1993 року: мешканці-негромадяни були оголошені іноземцями, які повинні
були отримувати дозвіл на проживання, щоб залишитися в Естонії. “Новоспечені”
іноземці скаржилися на порушення своїх прав та бюрократичні зловживання під час
здобуття дозволу на проживання [522]. Виявилося, що іноземці та негромадяни
втратили не лише політичні права, вони зазнали утисків таких невід’ємних прав
людини, як право на пересування через бюрократичну тяганину з документами.
Аналіз моделі етнічного самозбереження в балтійських країнах потребує звернення
до кількох аспектів. Перший аспект – глибоко закорінений та історично
зумовлений стереотип балтійських націй: етнічні естонці, латвійці та литовці
намагалися розгорнути процес формування націй-держав з 1918 року, якому поклало
край встановлення радянської влади в 1940 році. Відповідно ставлення до росіян
та російськомовних як до таких же громадян, як і представники титульних націй,
розглядалося як загроза незалежності балтійських держав.
Другий аспект: врахування ролі в ініціюванні моделі етнонаціонального
самозахисту політичних еліт балтійських країн. На початку здобуття незалежності
політичну еліту держав балтійського регіону уособлювали представники титульних
етносів згідно з радянським принципом етнічної ієрархії – титульна нація
становила більшу частину номенклатури союзної держави. Балтійським політичним
елітам було вигідно змістити акценти: зі свого комуністичного минулого на
етнічний фактор як цінність, що легітимувала утримання влади в їх руках [380].
Третій аспект пов’язаний зі сприйняттям “новоутворених меншин”. Влада
керувалася принципом: незважаючи на зростання
- Київ+380960830922