Система судових органів та судочинство Республіки Польща (1918-1939 рр.).

РОЗДІЛ 2
СТАНОВЛЕННЯ, РОЗВИТОК ТА ОСОБЛИВОСТІ
ДЕРЖАВНО-ПОЛІТИЧНОГО УСТРОЮ РЕСПУБЛІКИ ПОЛЬЩА (1918-1939 рр.)
Державний устрій Першої Речі Посполитої* у другій половині XVII-XVIII ст., який характеризувався послабленням королівської влади та деморалізацією на всіх рівнях життя шляхетсько-магнатського суспільства, похитнув її. Державні реформи, завданням яких було вивести країну із політичного та економічного занепаду, проводилися із запізненням і без належної рішучості. До того ж Річ Посполита перебувала в оточенні могутніх абсолютистських держав, не зацікавлених в її існуванні як сильної держави. Саме ці внутрішні та зовнішні причини призвели до того, що у 1772, 1793 та 1795 роках Пруссією, Росією та Австрією були здійсненні поділи Першої Речі Посполитої. Згідно з цими поділами та рішеннями Віденського конгресу (1814-1815), Росія здобула Королівство Польське і так звані Східні Землі, Пруссія здобула Великопольщу, Помор'я та Верхню Сілезію, Австрія заволоділа Малопольщею та Цєшинською Сілезією [208, с.334-335, 347-348, 366-367]. Отже, в останній чверті XVIII ст. з політичної карти Європи зникла одна з найбільших держав - Річ Посполита, а її територію поділили сусідні Австрія, Пруссія та Росія.
З початком Першої світової війни (1914) Австрія, Пруссія і Росія опинилися в різних військово-політичних таборах. Провідні політичні сили польського суспільства відгукнулися на початок війни відповідно до своїх зовнішньополітичних орієнтирів. У Варшаві, а потім у Петрограді діяв утворений ендеками** та їхніми прихильниками Польський Національний Комітет на чолі з Р. Дмовським, який пов'язував майбутнє Польщі з царською Росією. Прихильники блоку центральних держав створили в Кракові Головний Національний Комітет, серед керівників якого був Ю. Пілсудський* [330, c.362]. Після невдалої організації повстання в Королівстві Польському у липні 1914 р. Ю. Пілсудський створив підпільну Польську Військову Організацію, яка встановила контакти з німецьким командуванням, домовившись про співробітництво [192, с.61-67]. Ці обидві орієнтації виявилися нереальними, оскільки жодна з великих держав не була зацікавлена у відновленні незалежної Польщі.
В результаті воєнних поразок восени 1915 р. російські війська змушені були залишити Королівство Польське, територію якого окупували австро-угорські та німецькі війська. На окупованих територіях було утворено два генерал-губернаторства: німецьке у Варшаві та австрійське в Любліні. 5 листопада 1916 р. імператори Вільгельм ІІ і Франц Йосиф І проголосили маніфест про створення на цих землях Польської держави "зі спадковою монархією і конституційним ладом". Її територія та адміністративний устрій не були чітко визначені. Першим кроком на шляху реалізації цього акту було утворення в грудні 1916 р. Тимчасової Державної Ради, яка складалася з 25 призначених німецьким та австро-угорським генерал-губернаторами осіб (15 - від німецької зони, 10 - від австрійської). Членом Ради став і Ю. Пілсудський, який очолив військову комісію. Її завданням було створення "польського вермахту", за допомогою якого передбачалося зміцнення армій країн центрального блоку. Цей орган мав винятково дорадчу компетенцію. Хоча Рада і претендувала на роль тимчасового уряду, готуючи різні проекти в галузі суспільного, політичного та господарського устрою, генерал-губернатори фактично ігнорували її рішення [257, с.303; 294, с. 247].
Революційні події в Росії, перевага Антанти у війні привели до відмови частини членів Ради від співпраці з німцями. 2 липня 1917 р. з її складу вийшов Ю. Пілсудський. Частина польських легіонерів відмовилась присягнути центральним державам, в результаті вони були інтерновані, а Ю. Пілсудський ізольований у Магдебурзькій фортеці. Тимчасова Рада на знак протесту 30 серпня склала свій мандат [192, с.78-79].
У новій міжнародній ситуації німецький та австрійський генерал-губернатори Польщі змушені були піти на поступки і у вересні 1917 р. оголосили декрети двох імператорів про створення державної влади майбутнього королівства. На зайнятій центральними державами території було створено новий орган - Регентську раду, яка мала виконувати функції монарха. Рада призначала прем'єр-міністра та інших посадових осіб. Представницькі функції передавалися Державній раді, яка формувалася за декретом Регентської ради.
Реалізуючи свою компетенцію, Регентська Рада в грудні 1917 р. утворила перший уряд. Новій владі передали освіту і судочинство; генерал-губернатори залишили за собою право контролю за адміністрацією [286, с. 74-78]. Проте діяльність створених окупантами органів та організація польських збройних сил не призвели до утворення польської незалежної держави. Ці органи були цілком залежні від урядів центральних держав та їхніх окупаційних властей у Королівстві Польському.
Невдовзі поразка Четверного союзу та революції в Німеччині і Австро-Угорщині (листопад 1918 р.) створили умови для часткового усунення окупантів з польських земель і встановлення самостійних органів влади [Докладніше про це див.: 248, с. 51-136]. Однак жодний із утворених осередків польської влади не спромігся стати верховною владою та очолити процес державотворення, оскільки не набув загального визнання.
Правлячі кола Німеччини, розуміючи неминучість відновлення Польської держави, намагалися втримати цей процес під контролем, зробивши ставку на Ю. Пілсудського, тим самим намагаючись запобігти приходу до влади в Польщі прибічників Р. Дмовського. Звільнений з німецької в'язниці Ю. Пілсудський прибув до Варшави і 11 листопада т.р. Регентська рада передала йому цивільну владу. Водночас до Варшави прибули члени люблінського уряду, відставку якого прийняв Ю. Пілсудський. 14 листопада Регентська рада передала Ю. Пілсудському військову владу і самоліквідувалася. 16 листопада 1918 р. Ю. Пілсудський скерував до всіх держав і урядів відозву про утворення незалежної Польської держави, що "охоплює усі землі об'єднаної Польщі". Головою Тимчасового уряду 18 листопада т.р. було призначено соціаліс