РОЗДІЛ 2. ВИСВІТЛЕННЯ МОВНИХ ПИТАНЬ
У ПЕРІОДИЧНИХ ВИДАННЯХ ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ
2. 1. Стан україномовної періодики в 1905-1906 роках
Початок ХХ ст. для Наддніпрянської України позначений піднесенням національно-визвольного руху, органічно пов'язаного з подіями 1905-1907 років. Беручи участь у революції 1905 року, що розгорталася під гаслом запровадження демократичних свобод у Росії і надання землі селянству, українці, як й інші поневолені народи імперії, вимагали прав на національне самовизначення. М.Грушевський з цього приводу зазначав: "...Заборони треба зняти і дати українцям повну свободу і спроможність розвивать своє письменство, науку і штуку (мистецтво), своє життя громадське. Треба горнутися до свого українського, заохочувати до нього, розширювати його всякими способами" [108, 1]. По всій Україні набувала громадської ваги національно-культурна праця, закладались "Просвіти", видавництва, виникали українські національні клуби. Українство вимагало відкриття кафедр українознавства в університетах Києва, Харкова, Одеси, домагалося права читати лекції з університетських трибун українською мовою.
Окреслений період у зв'язку із зняттям заборон на друк характеризувався активізацією уваги до української мови і, зокрема, до розвитку публіцистичного стилю. В цей час періодика стає одним з активних засобів популяризації української мови, адже саме завдяки газетно-публіцистичному жанру найбільш інтенсивно відбувався процес відбору, перевірки і закріплення у всенародному вжитку власне української лексики, шліфування та вдосконалення синтаксичної й морфологічної структури української мови, збагачення та розширення її стилістично-виражальних можливостей.
Досліджуючи названий період, С.Я.Єрмоленко виокремлювала думку про необхідність висвітлення історії української мови в широкому контексті зв'язку з етногенезом українців, на тлі процесів розвитку національної культури, освіти, преси задля того, щоб історія літературної мови була виявом "культурно-освяченого зразка національної мови", тому дослідниця вважає, що найбільш кваліфікований, фаховий аналіз власне мовного матеріалу, зокрема, пізнання звукових і граматичних законів, аналіз писемних пам'яток і говіркових масивів не повинен заступати основний кут бачення української проблеми - "століттями утверджуване прагнення народу на свою національну окремішність, самобутність" [131, 14]. Підтвердження концепції С.Єрмоленко - мовно-національне бачення окресленого періоду [там само], яка виявлялася в незаангажованому підході до мовного-граматичного матеріалу - знаходимо й у інших дослідників історії мови. Зокрема, загальновідомий підхід до вивчення питань історичного розвитку мови спостерігався й у М.Грушевського, який неодноразово наголошував, що мовне питання завжди було в Україні й політичним питанням [108]. Саме тому вважаємо за необхідне показати становлення й перші спроби функціонування української мови в періодиці на прикладі статей з періодичних видань, які виходили на початку ХХ ст. у Наддніпрянській та Західній Україні: "Літературно-Науковий Вістник", "Рідний Край", "Рада", "Громадська Думка", "Слово", "Молода Україна" та інші.
Окреслюючи соціолінгвальні умови, характерні для цього періоду, академік Ю.Шевельов поділив початок ХХ століття на три відтинки: 1900-1905, 1905-1914 та 1914-1916. До 1905 року умови функціонування української мови в підросійській Україні були ті самі, що й в останньому десятилітті ХІХ ст. [214, 26]. Численні заборони, серед них укази 1863 та 1876 років, які придушували українське слово та перешкоджали розвитку національної культури в цілому, спричинилися до виступів українських громадських діячів на захист україномовних видань. Цей період (до 1905 р.) так характеризував академік Ю.Шевельов: "Тільки спорадичні - після довгих затримок - видання творів красного письменства й поезії, майже повний брак перекладної літератури, успіх українського театру, репертуар якого одначе обмежено заборонами до п'єс з сільською тематикою; цілковите усунення української мови з громадського життя і рідкісне вживання її в інтеліґентських родинах" (підкреслення наше.- С.Я.) [там само]. Таким є результат розвитку української мови у 1900-1905 роках.
До 1905 року українська інтелігенція неодноразово подавала до уряду прохання та рекомендації стосовно зняття заборон з друкованого слова: 1880 року - херсонське і чернігівське земство; 1890 року - Олександр Кониський; 1900 року - Костянтин Воєнський, чиновник петербурзького Управління цензури. 1901 року хліборобський з'їзд у Москві клопочеться про дозвіл видавати українські книжки з сільського господарства; 1902 року - з'їзд кустарів у Полтаві. Цього ж року Харківське товариство грамотності та господарська рада чернігівського земства кожне окремо надсилають петиції до уряду. У грудні 1904 року під час святкування ювілею І.Нечуя-Левицького всі присутні теж підписують прохання щодо послаблення утисків. Українська делегація у складі В.Науменка, Олени Пчілки, М.Дмитрієва (майбутнього співредактора "Рідного Краю") та І.Шрага особисто прибули на прийом до голови Комітету міністрів С.Вітте, відчуваючи відповідальність за позитивне розв'язання мовного питання. Олена Пчілка так згадує про ту подію: "Ми виголосили по черзі перед Вітте наші доповіді. Науменко перший говорив про стан речей українського життя й українського слова з погляду академічного. Дмитрієв спеціально підніс справу з цензурними заборонами на українське слово у розвиткові місцевого самоврядування, і, врешті, говорила я про належне українській мові місце в школі" [174, 40].
У зв'язку з революцією 1905 р., яка дала поштовх до створення україномовних періодичних видань, значна кількість національно свідомої української інтелігенції вбачала необхідність ширшого репрезентування українського слова як вагомого чинника національної свідомості народу, тому почала активно домагатися видання україномовних газет. Так Євген Чикаленко за власний кошт запланував створити тижневик для селянства. З'явилась
- Київ+380960830922