Жрецька організація стародавніх кельтів та її еволюція (ІІ ст. до н. е. - І ст. н. е.).

РОЗДІЛ 2
ЖРЕЦЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ В СОЦІАЛЬНІЙ СТРУКТУРІ ТРАДИЦІЙНОГО КЕЛЬТСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА
Методологічна стратегія даного дослідження передбачає розгляд жрецької організації стародавніх кельтів у контексті розвитку соціальних, економічних та політичних відносин стародавніх кельтів119. Такий підхід дає можливість краще зрозуміти природу жрецької організації стародавніх кельтів і сутність її впливу на суспільство.
Незважаючи на те, що питання прабатьківщини кельтів досі залишається дискусійним, зоною формування кельтської культури традиційно вважають територію сучасних південно- і західнонімецьких земель: Баварії, Вюртенберга, Гессена і Рейнської області. На підставі даних топоніміки та археології, генеза кельтського етносу пов'язується з культурами доби бронзи Рейнсько-Дунайського регіону: унетицькою (1 пол. ІІ тис. до н. е.), курганних поховань (2 пол. ІІ тис. до н. е.) та полів поховань (до VIII ст. до н. е.)120. До поч. І тис. до н. е. відносять існування спільної кельтської мови, поширеної у долині Середнього Рейну, північно-західних передгір'ях Альп і на верхньому Дунаї121. Проте безсумнівно кельтською за комплексом культурних та етнічних ознак на сьогоднішній день вважається лише гальштаттська культура (VIII-VI ст. до н. е.) першої половини раннього залізного віку. Гальштаттська культура характеризувалася відносно високим рівнем розвитку суспільних та економічних відносин, наявністю глибокої майнової та соціальної диференціації122, стійкими торгівельними й культурними контактами з грецькими та етруськими містами-державами. В господарстві, поряд із бронзою, яка зберігала своє значення, активно застосовувалося залізо123. Протягом гальштаттської доби маси кельтського населення розселилися у північній та південно-західній частині Галлії, проникли на північний захід Іберійського півострова та Британські острови124. На зламі V-ІV ст. до н. е. унаслідок певних природних та соціальних катаклізмів, сутність яких досі залишається нез'ясованою, кельтські племена починають просуватися вглиб європейського континенту в південному (через Малий Сен-Бернар у долину р. По) і східному (у бік Шварцвальда) напрямках. Початок кельтської військової експансії співпав з появою в писемних джерелах перших згадок про кельтів, розкладом гальштаттської та формуванням латенської археологічної культури, носіями якої були історичні кельти. Якщо на ранньому етапі розвитку латенської культури суспільні відносини кельтів носили виразні ознаки реалій гальштаттської доби, то вже у ІV ст. до н. е. соціальні процеси значно активізувалися. Це проявилося, зокрема, у нівелюванні майнового розшарування, зникненні багатих "князівських" поховань, характерних для попереднього періоду, масовим виробництвом дешевої і якісної залізної зброї тощо.
Поч. ІV ст. до н. е. датується масове проникнення кельтів у Північну Італію125. Протягом кількох десятиліть кельтам вдалося захопити землі в долині р. По, підірвати могутність етрусків і тимчасово оволодіти Римом (бл. 385 р.). В середині ІV ст. до н. е. кельти вздовж лівого берега Дунаю просунулися у бік Балкан126 і Карпатської котловини127. В пер. пол. ІІ ст. до н. е. їхня експансія вступила у найактивнішу фазу. Кельтські племена спустошили Фракію, вдерлися до Македонії та Центральної Греції128. Один з кельтських відділів на запрошення віфінського царя Нікомеда переправився через Геллеспонт, що стало початком багаторічної спустошливої війни, яка завершилася утворенням кельто-елліністичної держави Галатія129.
Близько 320-260 рр. до н. е. починається процес проникнення кельтів на територію українського Закарпаття. Пік розвитку латенської культури в даному регіоні припадає на ІІ ст. до н. е. - пер. пол. І ст. до н. е. Протягом цього часу відбувається освоєння нових сировинних баз (Ботарський металургійний район), утворюються виробничі центри (Галліш-Ловачка, Ново-Кліново), збільшується густота населення130.
На сьогоднішній день питання про перебування кельтів на території Закарпаття більше не являється дискусійним131. Проте у вітчизняній історіографії існує дві точки зору щодо етнічного складу племен носіїв латенської культури Закарпаття. Частина дослідників вважає, що у зв'язку з експансією кельтів на територію Закарпаття у ІІІ ст. до н. е., місцева куштановицька археологічна культура, носіями якої були північнофракійські племена, припинила своє існування. Панування кельтського населення, таким чином, перервало розвиток фракійського етносу на території Закарпаття132. Інша група дослідників констатує факт підкорення кельтами північнофракійських племен Закарпаття, які, щоправда, деякий час зберігали етнографічну своєрідність133. Дискусійним залишається питання розселення кельтів східніше Карпат134. Тимчасове їх перебування на цих теренах засвідчено Декретом Протогена135 - пам'яткою, що зафіксувала напад кельтських племен на Ольвію в сер. ІІІ ст. до н. е.
Кельтська Європа IV - пер. пол. ІІ ст. до н. е. (див. Додаток А) являла собою конгломерат племен, який іноді умовно називають "імперією"136, маючи на увазі лінгвістичну та культурну близькість різних її сегментів. Спільною для більшості континентальних кельтських племен була матеріальна культура, цілісність якої підтверджується виходячи з археологічних критеріїв, заснованих на вивченні стилістичних особливостей пам'яток матеріальної культури, таких як зброя, кераміка, прикраси тощо. Поряд із цим, етнічний склад носіїв латенської археологічної культури був надзвичайно строкатим. Кельти, які протягом V-III ст. до н. е. колонізували більшу частину Західної та Центральної Європи, майже всюди являли собою крихітний острів у морі автохтонного населення, що неминуче призводило до нівелювання етнічних бар'єрів. "Дані антропології показують, що про якийсь яскраво виражений етнічний тип кельтів говорити не можна. В чеських могильниках часто зустрічається доліхоцефальний тип. Кельтів центральної Франції відносять до типу темноволосих брахіцефалів. Белгам приписують тип світловолосих брахіцефалів. Вважають, що серед кельтів