РОЗДІЛ 2
Правова культура та суспільний розвиток
2.1. Правова культура і політика
ХХ ст. ознаменувалося виникненням соціально зорієнтованих суспільно-політичних систем, які ґрунтувалися на розвитку соціального в людині, обмежуючи і зводячи нанівець індивідуальне. Оцінюючи згадані системи в праці з промовистою назвою "Дорога до рабства", Ф.А. Хайєк писав: "Якщо суспільство чи держава поставлені вище, ніж індивід, і мають свої цілі, що не залежать від індивідуальних цілей, і підпорядковують їх собі, тоді справжніми громадянами можуть вважатися лише ті, чиї цілі збігаються з цілями суспільства. З цього неминуче витікає, що людину можна поважати як члена групи постільки і тією мірою, якою вона сприяє здійсненню загальновизнаних цілей. Цим, а не тим, що вона - людина, визначається її людська гідність" [165, С.160]. Намагаючись зберегти суспільство за рахунок особи, жертвуючи особистістю заради суспільства, ми ж в особистості руйнуємо суспільство. Зазначена вище роздвоєність людини дуже виразно і специфічно виражається в політичній сфері, оскільки, як відзначав ще Платон, мірилом політики служать структура і тлумачення людського буття [119, Ч.1, С.271]. Участь в політичному житті передбачає наявність різних якостей, і тільки ті, хто засвоїть, виробить у собі ці якості ("кращі"), отримають право управляти.
Іншої точки зору дотримувався Аристотель, який вважав, що в кожній людині, яка діє з розумом, на благо й рішуче, є задатки філософа. На підставі цього Аристотель робить висновок, що поділ людей на тих, хто мусить підкорятися, й тих, хто має правити, а також, і зумовлена цим нерівність прав та обов'язків не витримують критики [16, Т.4, С.28].
Осмислення взаємин порядку і змін, статичних та динамічних станів і вимірів політичного життя обумовлює необхідність уточнення категоріального апарату політології та сформульованості визначень, за допомогою яких дається пояснення різних аспектів політичного життя, зокрема таких категорій: "політична система" і "політична зміна", "політичний процес" та "політичний розвиток", "політична культура" і "правова культура". На наш погляд, у політології ці категорії співвідносні, тобто можуть застосовуватися лише в строгих моделях за наявності цілком визначених взаємин, що змінюються залежно від контексту й об'єкта вивчення. У той же час у загальному плані їх можна було б розмежувати. З цього погляду полярними категоріями є "політична система" (її структура і морфологічний порядок) та "політична зміна", що виражають "ідеальні типи" таких граничних станів політичного життя, як стійкість політичного порядку і його мінливість (що приводить до його розпаду), моменти рівноваги, спокою та переходи між ними, які складають загальний потік руху, а також, стабільність і нестабільність, баланс і дисбаланс факторів та суб'єктів політичного життя.
Поняття "політична культура" і "правова культура" є складовими елементами вищеназваних категорій. "Політична культура" - це цілісно-нормативна система, у межах якої члени суспільства дотримуються законності існуючої форми правління. Переконання, емоції з'являються в політичних процесах і політичній поведінці при взаємодії влада-індивід-суспільство. Зміст поняття "правова культура" охоплює ступінь і характер розвитку особистості, що проявляється як різновид її діяльності в правовій сфері, яка включає в себе якісний стан правового життя суспільства, відображеного в досягнутому рівні досконалості правових актів, правової і правозастосувальної діяльності, правосвідомості та правового розвитку особистості. Таким чином, у змісті поняття "політична культура" втілюються елементи правової культури, які здобувають нову оболонку, виражену у відносинах влада-індивід-суспільство.
Усі відзначені вище виміри чи проекції аналізу політики інтегрують і поєднують деякі загальні характеристики. Політика є сферою людських відносин (формою людського спілкування) із приводу влади (частіше державної влади). Політична влада, яку розглядаємо як взаємовідносини та взаємозалежність керованих і керуючих, набуває риси субстанціональності, коли ми аналізуємо її як стійкий асиметричний баланс сил та інтегральне рівнодення свобод, що відображають стан позицій і статусів, потенціалів та ресурсів, інтересів і цінностей. З цього погляду політика являє собою "об'єктивну реальність" і "дійсність буття", виступаючи в якості реально існуючого "силового поля" та відносно автономної сфери громадського життя, змістовною частиною якого є відносини "вплив-влада-вплив", а механізмом - активність суб'єктів політики з приводу влади, що проявляється насамперед через взаємодію індивідів і соціальних груп з політичними інститутами. З одного боку, поле політики - результат навмисної практики суб'єктів політики, з іншого - воно має стосовно цих суб'єктів об'єктивну форму буття.
У той же час не можна не помітити, що розглядати політику лише як об'єктивне "силове поле" недостатньо, оскільки її "внутрішній" механізм складають саме суб'єктивні установки, дії суб'єктів політики, а також суб'єктивоване функціонування і розвиток політичних інститутів, які залежать від рівня правової культури кожного із суб'єктів політики, адже рівень правової культури є показником активності суб'єктів права в політичній та правовій сфері.
Відповідно до цього в структурі політичної діяльності виділяємо наступні основні пари елементів: 1) "суб'єкти й об'єкти"; 2) "мета і засоби"; 3) "умови та результати"; 4) "інтереси і цінності"; 5) "мотиви й установки". Якщо з цього погляду спробувати інтерпретувати виборчу політику партії в період виборної кампанії, то виходить така картина: політичний суб'єкт (партія), виходячи з колективних інтересів (контроль над владою), намагається впливати на політичний об'єкт (електорат) у передвиборній кампанії для того, щоб за допомогою пропаганди і маніпулювання думкою виборців (засобу) одержати максимально можливу кількість бюлетенів та голосів, сформувати найбільш численну фракцію парламенту і, нарешті,