РОЗДІЛ 2. ПЕРЕДУМОВИ СТАНОВЛЕННЯ НЕОПАТРИМОНІАЛІЗМУ У КРАЇНАХ АРАБСЬКОГО СВІТУ
2.1. Традиціоналізм у політичному житті арабських країн
Сучасні політичні системи країн арабського світу утворюються складним поєднанням, з одного боку, політичних структур (державних інститутів, політичних партій, суспільно-політичних організацій), які в цілому можна вважати сучасними формами їхнього політичного буття, а з іншого - традиціями політичного устрою суспільства і політичних відносин, що історично склалися в межах арабо-мусульманського суспільства, і які є невід`ємною частиною його цивілізаційної спадщини. Ці традиції не лише поєднуються з сучасністю, вони буквально пронизують її, іноді навіть заступають і придушують. Тому неможливо скласти адекватне уявлення про специфіку функціонування сучасних політичних систем арабських країн без урахування цієї соціокультурної детермінанти.
Більше того, на думку відомого російського сходознавця Л.С. Васильєва, саме релігійно-цивілізаційний фундамент - образ життя, що склався протягом століть, звичні стереотипи поведінки, усталені системи моральних цінностей, головні світоглядні принципи і настанови - необхідно враховувати в першу чергу при розгляді ситуації в окремій країні [18, c.454]. Тобто, відправною точкою аналізу політичних відносин в арабських країнах повинна стати характеристика особливостей їхньої політичної культури, яку, на думку
В.І. Максименко, слід розуміти як сукупність історично зумовлених і соціально узаконених (тобто об`єктивних) стереотипів політичної поведінки і сприйняття влади [51, c.28].
Необхідність аналізу політичних традицій арабо-мусульманського суспільства зумовлюється також специфікою самоідентифікації індивіда в арабських країнах. Арабам притаманні, так би мовити, три рівні самоідентифікації і, відповідно, соціальної лояльності.
На макрорівні вони відчувають свою належність до єдиної арабської родини, арабської нації, а також до певного віросповідання, перш за все до ісламу. На другому, середньому, рівні араби усвідомлюють себе громадянами одного з реально наявних в арабському світі державних утворень (єгиптяни, сирійці, іракці тощо). Третій - мікрорівень - це належність до реальної соціальної одиниці - племені, клану, земляцтва, релігійної громади (наприклад, сунітів або шиїтів).
На думку російського арабіста Г.І. Гучетля, найбільш значущими рівнями соціальної лояльності є релігійна належність і належність до первинної соціальної одиниці, у той час як лояльність по відношенню до певного державного утворення є менш значущою. "Особистість все ще зберігає більш звичні для неї рівні лояльності - вона відчуває свою належність до світу ісламу, її більше цікавлять проблеми її конфесійної групи, - в межах арабо-мусульманської спільності вони достатньо численні і різноманітні, - роду або племені. Іншими словами, ця особистість у значно більшій мірі усвідомлює себе як таку, що сповідує іслам, що належить до сунітської більшості або шиїтської, друзької чи алавітської меншості. І лише в останню чергу все та ж особистість розглядає себе у якості громадянина Сирії, Йорданії, Туніса або якої-небудь іншої країни Арабського Сходу" [25, c.17].
Отже, можна стверджувати, що саме той комплекс уявлень, норм, знань, що стосуються шляхів досягнення і використання влади, який сформувався на грунті ісламських уявлень про політику, а також стереотипів поведінки, зумовлених специфікою традиційної соціальної структури суспільства, повинні справляти визначальний вплив на характер політичних відносин в арабських країнах. Таким чином, аналіз цього комплексу має принципове значення для розуміння сутності політичних режимів арабських держав.
2.1.1. Іслам як фактор політичного життя. Провідна роль у соціокультурному комплексі, в межах якого відбувається становлення політичної культури в країнах Близького Сходу, безумовно, належить релігії [89, c.168].
Ісламська цивілізація розглядається багатьма дослідниками як крайній випадок впливу релігії на політику. Справа в тому, що іслам не знає різниці між духовною і світською сферами. Світське і духовне зливаються тут в єдине ціле, і це злиття, як підкреслює М.Б. Піотровський, є одним з головних принципів і фундаментальних понять ісламу. "Загальновідомо, що іслам не розрізняє політику і релігію, не розподіляє світ на світський і духовний. Існує один світ, що повинен жити за священним релігійним законом, що був ниспосланий богом у Корані, втілений у сунні пророка і розтлумачений у фікху. Усе політичне життя згідно з цим принципом, підкоряється або повинно підкорятися божественому закону - шарі'а. Окремого політичного життя не існує, кожна політична дія, функція, нововведення розглядалося як таке, що має пряме відношення до релігії, і перш за все з тієї точки зору, наскільки вони відповідають шарі'а" [68, c.176-177].
Відповідно до цього фундаментального положення формувалося й уявлення про природу влади.
Утвердилося сакральне уявлення про природу влади, згідно з яким уся повнота влади як такої належить Аллаху. У свою чергу, земна влада є його даром, його дорученням людям: будь-яка влада на землі, будь-яке право і можливість одних людей розпоряджатися вчинками і долею інших лише доручаються кому-небудь з них. Цю ідею про владу як дар Аллаха достатньо виразно окреслено в Корані: "Боже, цар царства! Ти даруєш владу кому бажаєш, і відбираєш в кого бажаєш, і звеличуєш, кого бажаєш, і принижуєш, кого бажаєш" (Коран 3, 25) [42, c.63]. Це коранічне визначення, як зазначає
А.Б. Зубов, створило міцну базу для розвитку принципів султанату, коли кожен правовірний володар розглядався як "тінь Господа на землі" [30, c.187].
Віра в божественне походження влади й права на владу сприяла утвердженню уявлення про її принципову неподільність і всеохоплюючий характер. Адже Аллах єдиний, тому й влада його єдина і не може поділятися на типи і категорії. Авторитет Бога є абсолютним і розповсюджується на тих, хто за його дорученням практично здійснює цю владу на землі