РОЗДІЛ 2
ЕВОЛЮЦІЯ ЗАСОБІВ ВИРАЖЕННЯ ЕПІСТЕМІЧНОЇ МОДАЛЬНОСТІ В АНГЛІЙСЬКІЙ МОВІ
2.1 Перебудова часових і способових форм дієслова давньоанглійської мови в середньоанглійський період розвитку мови
Категорія модальності поряд з категоріями темпоральності та персональності належить до складників категорії предикативності. Вони між собою взаємопов'язані і кожна з них має свої морфологічні та синтаксичні засоби вираження.
Головними засобами вираження функціонально-семантичної категорії модальності в сучасній англійській мові є лексичні засоби, модальні дієслова та слова, спосіб дієслова, вигуки, які виражають емоційну оцінку того, що відбувається [26].
У межах традиційної граматики у сучасній англійській мові виділяють три способи: дійсний (індикатив), наказовий (імператив) та умовний (кон'юнктив).
Модальність як функціонально-семантичну категорію можна визначити як відношення мовця до характеру співвідношення між змістом висловлювання та об'єктивною реальністю в плані дійсності/недійсності. Це загальне визначення утворює інваріантне поле, що включає конкретні семантичні типи модальності.
Інтерпретація модальності будується на протиставленні, або опозиції, значень можливості (реальності)/неможливості (нереальності), дійсності/недійсності. Індикативна модальність, або модальність дійсності протиставляється неіндикативній модальності, чи модальності недійсності. Модальність недійсності, у свою чергу, поділяється на такі семантичні різновиди: а) модальність необхідності та повинності (дебітивна модальність), б) модальність можливості та неможливості (потенційна модальність), в) передбачувана (гіпотетична) модальність, г) спонукальна (імперативна) модальність, д) модальність наміру (волітивна модальність), е) бажана модальність (оптативна).
Модальні значення, що займають проміжне положення між крайніми полюсами, тобто між реальністю та нереальністю, розміщуються за схемою зменшення ступеня відповідності об'єктивній дійсності. Ядром функціонально-семантичної категорії модальності є морфологічна категорія способу.
Модальність дійсності означає, що зміст висловлювання на думку мовця відповідає об'єктивній реальності: суб'єкт сприймає повідомлення як реальний та достовірний факт дійсності. Головним засобом вираження модальності дійсності є дійсний спосіб, що у висловлюванні реалізується у формах часу. Інакше кажучи, форми часу одночасно є формами дійсного способу, тобто вони поєднують у собі значення часу та модальності.
Часові форми індикатива, особливо форми минулого часу, в семантичному плані диференційовані. Ця диференціація перш за все пов'язана з їхніми модальними властивостями. Основними парадигматичними значеннями дійсного способу є реальність та достовірність, сумнів у реальності та достовірності. Індикатив може реалізувати синтагматичні властивості значення: спонукання, передбачення і т.д.
Форми майбутнього часу, що висловлюють передбачувану та можливу дію, розглядаються як один із морфологічних способів передачі передбачуваної (проблематичної) модальності. Форми минулого та теперішнього часу дійсного способу характеризують дію як реальну та достовірну. Інваріантним значенням теперішнього часу є констатація фактів та явищ об'єктивної дійсності, в яких мовець абсолютно впевнений. Форми минулого часу дійсного способу позначають не тільки значення граматичного часу. Вони є модально-часовими формами, в яких тісно переплетені модальні й часові значення.
Форми минулого часу в модальному плані розрізняються за ступенем вираження категоричності/некатегоричності, достовірності/недостовірності. Всі часові форми дійсного способу багатозначні, в них поєднуються значення часу та модальності, а також відтінки характеру протікання дії (аспектуальності):
They had dined late and soon after eleven the Princess called for the bill.
Suddenly she was aware that a man was standing in the shadow of the cypress.
She began to laugh... (WSM, P. 6-11)
Ця звичайна достовірність може бути ослаблена або підсилена. Такі модальні відтінки передає індикатив разом із модальними словами та частками.
Дійсний спосіб (синтаксичний індикатив) передає дію, яка розглядається мовцем як факти. Цей спосіб має загальну ознаку констативності і без додаткових модифікаторів висловлює просту достовірність, що має бути співвіднесеною з тим чи іншим часовим відрізком, оскільки жодна дія не може відбуватися поза часом:
The villa stood on the top of a hill.
It was scantily furnished with the fine old furniture and it had an air, so it was comfortable enough to live in (WSM, p. 5).
Інші два способи не передбачають чіткого співвіднесення з певним часовим проміжком. Вони належать до модальності недійсності, яка означає, що зміст висловлювання з погляду мовця не відповідає об'єктивній дійсності: суб'єкт сприймає повідомлення як нереальне, тобто можливе, бажане, передбачуване, сумнівне. Наказовий спосіб та умовний передають ірреальну дію (час irrealis), яка є бажаною (у випадку наказового способу - бажану, але ще не здійснену і тому ще не існуючу), вірогідною. Форми наказового способу не є формами майбутнього часу, оскільки виражають спонукання до дії, яка має відбутися в майбутньому, але передають тільки бажання, спонукання.
Stop talking! I told you not to talk! You sit down!
Лінгвісти по-різному трактують умовний спосіб. Існують крайні погляди на це питання. З одного боку відома пропозиція Дейчбейна виділити парадигму з 16 способів [106, с. 70]. З іншого, деякі мовознавці, наприклад Л.С.Бархударов, заперечують існування умовного способу [19].
О.І.Смирницький виділяє а) умовний І (if he be; I suggest that we talk), що містить висловлювання, які не суперечать реальності; б) умовний ІІ спосіб, який навпаки, охоплює висловлювання, що суперечать реальності: if I had known, if it were; в) передбачуваний, що утворюється поєднанням should з інфінітивом + будь-який підмет: should - should you see her; г)