РОЗДІЛ 2.
ОРГАНІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА
ЛУЦЬКО-ЖИТОМИРСЬКОЇ ДІЄЦЕЗІЇ
2.1 Становлення території Луцько-Житомирської дієцезії протягом 1798-1848 рр.
Формування території римо-католицької Луцько-Житомирської дієцезії, зазнаючи значних змін, проходило з кінця XVIII - до середини ХІХ століття і було безпосередньо пов'язане із розширенням кордонів Російської імперії на захід, спричинене трьома поділами Речі Посполитої. Перший поділ відбувся 5 серпня 1772 року підписанням у Петербурзі конвенції, що складалася із трьох частин: між Австрією та Росією, між Пруссією та Росією, між Австрією та Пруссією. За цією конвенцією до Австрії відійшла частина Волині, а саме південна частина Кременецького повіту із м. Збараж ?102; 382?. 13 січня 1793 року Росія та Пруссія підписали акт другого поділу. До Росії відійшли: частина білоруських земель і Правобережжя, а саме Київщина, Поділля, Східна Волинь. Російське військо східну частину Волині зайняло по лінії Катербург-Варковичі-Рівне-Дубровиця. Вже у 1792 році російське військо вступило до Варшави. Під його тиском польський сейм скасував Конституцію, прийняту 3 травня 1791 року Великим сеймом на чолі з королем Станіславом Августом. 3 січня 1795 року між Австрією та Росією підписано договір, що означав третій, остаточний, поділ Речі Посполитої. За ним Росія отримала Литву, Курляндію, західні райони Білорусі, західну частину Волині. Отже, 1795 року Волинь повністю перейшла до складу Російської імперії ?115; 97-99?.
Проблема католицизму, а точніше проблема політики щодо віросповідань, з'явилася у православній Російській імперії вже одразу після першого поділу Речі Посполитої. Росія зайняла територію з населенням, більшість якого - римо-католики та греко-католики. У справах релігійних формально користувалися указом царя Петра І від 16 лютого 1702 року, за яким дозволялося відправляти богослужіння у приватних будинках за умови відсутності власних храмів. Отож, офіційно з 1702 року в державі існувала толерантність.
Питання відносин Католицької Церкви, релігійних громад та держави стало актуальним після приєднання до Російської імперії територій, що належали Речі Посполитій. 18 вересня 1773 року з Річчю Посполитою було підписано т.зв. Петербурзьку конвенцію. Згідно з нею католики обох обрядів, що переходили під російське панування, отримували гарантії вільного віросповідання із збереженням костелів і маєтків, які їм належали до 1772 року ?86; 66, 155; 209-212?. Пряме протегування царською владою православ'я простежується у імператорському указі "Про святе віросповідання, про незалучення в приєднаних від Польщі губерніях із греко-російської віри в католицьку, і про не притиснення волі тим, які самі від іншого сповідання до православної церкви приєднатися побажають", який вийшов 17 березня 1797 року ?92; 44?.
У руках російського царя-самодержця, який був понад закон, зосереджувалася найвища цивільна та релігійна влада. У зв'язку із цим у Російській імперії більше, аніж у країнах Європи, релігія ставала інструментом влади. На приєднаних від Речі Посполитої теренах необхідно було шукати форми максимального узалежнення церковної організації від державної влади, а отже обмежити контакти із керівництвом у Ватикані. Римо-Католицька Церква несла таку релігійну ментальність, яка була тісно пов'язана із польським патріотизмом. У цьому, передусім, царизм і вбачав загрозу стабільності свого панування. Істотною дилемою для римо-католицьких архієпископа та єпископів було здійснювати свої функції таким чином, щоб, з одного боку, бути опорою вірним, а з іншого, не виходити за рамки указів та приписів влади ?140; 260-264?.
Політика цариці Катерини ІІ щодо релігійних питань носила наступний характер - підпорядкувати Церкву своїм інтересам і абсолютній владі. У цьому ж напрямку вона здійснювала свої політику і наміри щодо Католицької Церкви, розвинена структура якої опинилась на території Росії уже після першого поділу Речі Посполитої. Для Католицької Церкви настав важкий час, пов'язаний, перш за все, із нестачею єпископів. Після другого поділу Речі Посполитої Волинь опинилася на російському кордоні. Внаслідок цього давня Луцька дієцезія розпалася на дві частини: на польській території було утворене Брестське єпископство зі столицею у Янові і єпископом Адамом Нарушевичем ?186; 102?.
Після трьох поділів Речі Посполитої Луцька дієцезія була поділена на три частини:
- перша частина, територіально обмежена південною Волинню і Підляшшям (з єпископською резиденцією у м. Янові), відійшла до Австрії;
- друга - територія Забужанського Підляшшя із Бєльськом - до Пруссії;
- решта території: Полісся з Брестом, Волинь з Луцьком, Брацлавщина - до Росії.
Частина Луцької дієцезії, що опинилася у складі Австрії, у 1783 році була приєднана до Львівської архідієцезії. Канонічне затвердження папою Пієм VI відбулося у 1796 році. У Пруссії територію колишньої Луцької дієцезії у 1799 році було приєднано до новоутвореної Вігерської дієцезії ?194; 31-34?.
Цариця Катерина ІІ, прийнявши присягу від нових підданих і запевнивши їх у релігійній толерантності, отримала альтернативу відносно організації церковних відносин на захоплених теренах. До уваги бралися два варіанти:
1) порозумітися із Ватиканом і унормувати релігійну ситуацію за посередництвом і безпосередньої участі Папи Римського;
2) узалежнити устрій і організацію Католицької Церкви від своєї абсолютної влади ?196; 175?.
У Російській імперії до кінця XVIII століття Католицька Церква не мала сталої територіальної організації. Через незначну кількість віруючих не було поділу на єпархії та митрополії. Після приєднання нових територій ситуація змінилася. Після першого поділу до складу Росії повністю увійшли Інфлянтська, Київська, Смоленська дієцезії. Свої анклави в інших державах - Пруссії та Австрії - мали Віленська, Жмудська, Луцька, Кам'янецька, Холмська дієцезії.
У цей час становище Католицької Церкви у Російській імперії визначали два чинники: підпорядкуванн