РОЗДІЛ 2
ГЕНЕРАЛЬНА ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ДУХОВНА СЕМІНАРІЯ У ЛЬВОВІ В СИСТЕМІ БОГОСЛОВСЬКОЇ ОСВІТИ
2.1. Еволюція греко-католицької семінарійної освіти від Замойського собору до початку ХХ ст.
Для руської Церкви до Берестейської унії характерним було те, що кандидатами на священиків були, переважно, вихідці з духовенства. Ця тенденція збереглася й у наступних століттях. Слабою рисою парафіяльного духовенства був низький рівень його богословської освіти, пов'язаний із відсутністю відповідних освітніх закладів. Внаслідок цього особливо в XVI ст. представники руського духовенства здобували освіту в західних університетах, часто підпадаючи під протестантський вплив. Відповіддю католицизму стало поширення в Речі Посполитій єзуїтських шкіл (Львівська (1608), Пермишльська (1570), Київська (1620) колегії та ін.). Освіту в єзуїтських закладах того часу здобувала руська молодь без огляду на конфесію. Більшість колегій мали лише нижчі студії ("studia inferiora"), де крім філософії викладали також казуїстичне й полемічне богослов'я [414, с. 22-23; 435, с. 150].
Після Берестейської унії українські та білоруські ченці василіани вчилися у Грецькій колегії св. Атанасія в Римі. З 1623 року сюди приймали також світських кандидатів. У 1582 р. папа Григорій ХІІІ заснував Папську колегію у Вільні під проводом єзуїтів, де виховувалося 16 світських богословів. У 1753 р. колегія стала унійною міжєпархіальною семінарією. Після скасування Чину Єзуїтів (1773), управління цією семінарією аж до її закриття (1798) вели василіани. Однак, освітні заклади Риму та Вільна не могли задовольнити потреби загалу парафіяльного духовенства, котре отримувало знання в народних школах та від батьків [414, с. 28].
Наприкінці ХVІ ст. - на початку ХVІІ ст. унійна Церква мала всього три школи, які мали б служити також і освітніми осередками для ширшого загалу кандидатів до священства - Берестейська братська школа, катедральна Володимир-Волинська школа та семінарія при Троїцькому монастирі у Вільні. У ці школи вступало недостатньо учнів - вищі суспільні верстви віддавали дітей переважно в латинські навчальні заклади, де ті часто полонізувалися. Наприкінці XVII - у XVIII ст. провід в унійних школах мав Чин Святого Василія Великого (далі - ЧСВВ) (були засновані колегії /школи в Шаргороді, Бучачі та ін.) [414, с. 29-30].
Потреба впровадити якісні зміни в освіту унійного парафіяльного духовенства відобразилася у рішеннях Замойського собору 1720 року. Собор рекомендував унійному єпископату створювати єпархіальні духовні семінарії (за прикладом семінарії в м. Володимирі, заснованої бл. 1720)?. Тим владикам, які не мали змоги заснувати семінарії, рекомендовано посилати молодих богословів на навчання до Папської колегії театинів у Львові. У 1759 році єпархіальну духовну семінарію засновано в Холмі, а наприкінці XVIII ст. - у Галичі, Кам'янці, Барі, Перемишлі, Львові. Майже усі вони існували короткий час, мали різний ступінь якості викладання. Тривалість навчання складала переважно 1-2 роки. Вихованці єпархіальних семінарій утримувалися власним коштом, часто не мали середньої освіти, були старшими за віком та часто жонатими [414, с. 32-37]. Найкращий освітній рівень серед єпархіальних семінарій Львівської єпархії мала духовна семінарія у Львові, заснована у 1779 році. До 1792 року вона діяла паралельно з Генеральною греко-католицькою духовною семінарією у Львові [345, c. 129, 133].
Єпархіальні семінарії не могли охопити ширшого загалу кандидатів до священства, тому більшість священиків того часу отримували освіту від своїх батьків - парохів, здаючи потім відповідні іспити деканам. Ця категорія духовенства отримала назву "antique educationis". Між представниками нижчого парафіяльного духовенства та вищого (церковні достойники, ієрархи, настоятелі семінарій) існувала глибока освітня прірва. З переходом Галичини під владу Габсбурґів у стосунках Церкви й держави наступив новий період, відомий як йосифінізм. Змістом його була децентралізація Церкви, піднесення повноважень місцевого єпископату супроти пап, націоналізація Літургії та зростання впливу світських осіб в Церкві. Замість терміну "унійний" стали вживати "греко-католицький". Цісарським патентом урівняно в правах (в т.ч. стосовно вищої освіти) римо-католиків, греко-католиків та євангелистів. Центральною інституцією для освіти греко-католицької еліти стала Королівська генеральна греко-католицька духовна семінарія при церкві св. Варвари у Відні (т. зв. Барбареум) (1775-1784). Крім галицьких русинів вихованцями цього закладу були русини Північно-Східної Угорщини, румуни греко-католики з Трансільванії, а також унійні серби й хорвати. Барбареум виховав ціле покоління освічених священиків, майбутніх настоятелів духовної семінарії у Львові, професорів Львівського університету, церковних ієрархів) [342, c. 62-64; 439, р. 46, 235-237; 456, s. 36-39].
Нововведенням йосифінізму стало заснування в Габсбурзькій монархії генеральних семінарій, які мали прийти на зміну єпархіальним. Таким чином, вплив єпископату на виховання священичого доросту значно зменшувався. Генеральні семінарії впроваджували уніфікацію богословської освіти білого й чорного духовенства. Вони спиралась на ідеї просвітництва, середню освіту своїх вихованців, знання латини та німецької мови, тривалі університетські філософські та богословські студії та бажання виховати не лише священика, але й австрійського чиновника з добрим знанням німецької мови та вірністю тронові. Для загалу парафіяльного греко-католицького духовенства Галичини у Львові цісарським патентом 30.06.1783 засновано Генеральну греко-католицьку духовну семінарію?, якій надано споруди ліквідованого римо-католицького монастиря домініканок. Таку ж Генеральну семінарію у Львові тоді ж засновано для римо-католиків. Наприкінці жовтня будинок був пристосований для навчального процесу, проживання 50 вихованців та керівництва (ректора й віцеректора), а інституція отримала статут. Офіційне відкриття Генеральної греко-католицької духовної семінарії відб