Розділ 2
РАДЯНІЗАЦІЯ НІМЕЦЬКОГО НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ ЯК СКЛАДОВА НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ БІЛЬШОВИЦЬКОГО УРЯДУ
2.1. Формування національної державної політики щодо
населення німецьких колоній
У контексті міжнаціональних відносин та етнічно-політичних процесів в Україні особлива роль належить 20-30-м рр. XX ст. Радянською історіографією названий період вважається етапом піднесення національної свідомості німецького населення України тому, що саме тоді починає формуватися так звана нова державна політика більшовицького уряду щодо нацменшин, спрямована нібито на реальне забезпечення їхніх соціально-економічних та національно-культурних потреб. Визначення основних принципів державної політики у сфері етнополітичних процесів зумовлювалося необхідністю врегулювання міжнаціональних взаємин, що все частіше поставали перед більшовицьким керівництвом УСРР.
Варто зазначити, що на початку 20-х років більшовицька влада була ще досить слабкою і тому, щоб не наражатись на небезпеку непорозумінь та суперечок з німцями-колоністами в Україні, а також з метою налагодження з ними більш-менш довірливих стосунків, змушена була поступатися та намагалася проводити політику задоволення їхніх соціально-економічних і національно-культурних потреб. Це фактично спричинилося початком розгортання політики "коренізаціі", концепція якої щодо "розкріпачення націй" та своєрідного, з точки зору більшовицької ідеології, "розв'язання національного питання", що здійснювалася за двома основними напрямами - так званої "українізації" та радянізації нацменшин, які мешкали на терені України, була проголошена рішеннями X (1921 р.) та XII (1923 р.) з'їздів РКП(б) [35, 85].
У межах політики "коренізаціі" так звана "інтернаціоналістська" політика більшовиків відверто розглядалася партійно-радянським керівництвом як своєрідна "стратегічна гра", як найбільш вдалий "засіб" залучення, а докладніше примусового "втягування" німців-колоністів у стрімкі та жахливі за своїми наслідками процеси побудови тоталітарного соціалістичного суспільства ленінсько-сталінського зразка [36, 14]. З цього приводу національна політика більшовицького уряду України набувала підкреслено заідеологізованого та заполітизованого характеру. З остаточним оформленням в Україні тоталітарно-репресивного сталінського режиму негативні тенденції розвитку суспільства значно поглибилися, тому й національну політику, яка нібито створювала деякі умови для "національного відродження" німців-колоністів, було жорстко згорнуто. Втім офіційно вважалося, що запровадження масових заходів у межах національної політики ґрунтувалося на певних демократичних засадах, які сприяли відродженню німецького населення України, надавали своєрідний шанс німцям-колоністам здобути політико-правові гарантії для рівноправного розвитку та задоволення своїх національно-культурних потреб. Але практичне втілення та дійсні наслідки цієї політики протягом 20-30-х рр. ХХ ст. мали в історичному аспекті зовсім протилежний характер. Особливістю державної політики щодо німецького населення України було те, що вона передбачала підготовку національних кадрів, формування системи національно-територіального районування, відкриття державних німецьких навчальних закладів, організацію видавничої діяльності німецькою мовою, ретельне вивчення історії, відродження національних традицій та культури [172, 119].
Загальні принципи та головні складові національної політики більшовицького уряду було сформульовано Першою Всеукраїнською нарадою по роботі серед нацменшин, що відбулася 8-11 січня 1927 р., де переважно панували ейфоричні настрої та мала місце навіть присутність деякого революційного романтизму. Резолюцією по доповіді Центральної комісії у справах нацменшин (ЦКНМ) "Про підсумки роботи серед нацменшин України" стверджувалося про здійснення "великої роботи, яка була забезпечена ЦКНМ та її органами на місцях" [38, 58-59]. Нарада наголошувала, що "українізація", яку "поставлено комуністичною партією та радянською владою на чолі національної політики, була історично необхідною, виключно відповідала інтересам революції та трудящих мас усіх національностей, бо на її основі могла бути забезпечена диктатура пролетаріату" [86, 32].
На згаданій нараді впевнено повідомлялося, що робота з вирішення національного питання, головні принципи якої були "закладені Жовтневою революцією", у подальшому мала розгортатися в умовах зростання соціалістичних елементів у суспільстві, знищення та "зживання" пережитків національного утиску, що залишилися у спадщину диктатурі пролетаріату, висловлювалися у соціальній відсталості та "нездоровій", тобто не радянської за змістом, економічної структури. Назване мало стати необхідною умовою зміцнення братерського співробітництва трудящих усіх націй у побудові соціалізму [95, 18]. Зазначалося також, що національна політика радянської влади, яка проводилася більшовицькою партією та радянською владою серед нацменшин, значним чином "зжила" умови, що призводили до виникнення національної ворожнечі, відчуженості та недовіри, або до затримки процесів залучення у радянське будівництво трудящих нацменшин. Проте наголошувалося, що серед деяких національностей робота вимагала окремого пристосування. Наприклад, "німці уявляли собою селянську за складом національність, на яку ще мали сильний вплив клерикальні елементи, що значно гальмувало процеси її радянізації" [86, 19]. Робота серед нацменшин мала здійснюватись за умови розвитку в УСРР культури українською мовою та обслуговування українського населення, що в минулому було пригніченою нацією. У зв'язку з цим спостерігалася "мажоритація прав деяких національностей, наприклад, український великодержавний шовінізм, рівно як і розвиток націоналізму всередині окремих національностей, або вороже ставлення до українізації з боку частки "руського" народу, а також частково німців, буржуазно-кулацька частина яких приєдналась до "руської" культури. Тому й боротьба з національними уклонами, роз'яснення серед усіх трудящих УСРР політики радянської влади та
- Київ+380960830922