РОЗДІЛ 2
ЗАРОДЖЕННЯ РУХУ ЗА УКРАЇНІЗАЦІЮ ОСВІТИ В УКРАЇНІ
2.1. Становлення руху за навчання українською мовою у Наддніпрянській Україні
за умов антиукраїнської політики царизму
У кінці ХІХ ст. українські землі перебували в складі Російської імперії та
Австро-Угорської монархії. До складу Росії було приєднано близько 80 %
українських земель. На початку ХХ ст. вони входили до дев’яти губерній:
Волинської, Подільської, Полтавської, Київської, Катеринославської,
Херсонської, Чернігівської, Харківської та Таврійської (без Криму). Територія
етнічних українських земель, загарбаних Російською імперією, становила 618000
км. кв. До Австро-Угорської на кінець ХІХ ст. входили західні землі у складі
Буковини, Галичини та Закарпаття площею близько 72000 км. кв. Разом з етнічними
землями, загарбаними Російською імперією, українські землі становили 690000 км.
кв. Щодо чисельності населення, то згідно з переписом 1897 р. в Російській
імперії українців налічувалося близько 30 млн. осіб, а в австро-угорській
частині України переписом 1900 р. українців зафіксовано близько 4 млн. осіб.
Отже, на своїй етнічній території, що належала обом імперіям, в кінці ХІХ – на
початку ХХ ст. проживало близько 34 млн. українців [1].
Не зважаючи на велику територію та значну кількість населення, уряди країн, до
яких входили українські землі на той час, заперечували саме існування
української нації. Вагомою перешкодою на шляху вільного розвитку народу була
чужа мова навчання.
Законодавство царату сприяло політиці зросійщення українського населення. Ще в
1863 р. з’явився циркуляр міністра внутрішніх справ П.Валуєва, який забороняв
друкування літератури українською мовою, освіта в усіх навчальних закладах мала
проводитись російською [2]. Дії щодо українізації називалися “нечистою
справою”, яка в подальшому може призвести до розпаду Російської імперії. У
подальші роки згідно з міністерськими указами усі чиновники, і в тому числі й
учителі середніх шкіл, які служили в Південно-Західному краї (тобто в Україні),
отримували окрему додаткову платню за “обрусєніє”. Кінцевою метою освіти всіх
інородців мало бути “змосковщення” [3]. Поширеною стала практика висилання з
країни українських інтелектуальних сил та надсилання великої кількості
великоросійських та інших чужонаціональних колоністів. При призначенні на
вчительську посаду віддавалася перевага росіянам.
Отже, уряд вів цілеспрямовану лінію на знищення української мови. Це сприяло
збудженню національної самосвідомості частини українського населення (молоді,
інтелігенції). Водночас жорсткі дії уряду та активна агітаторська політика щодо
припинення вживання рідної для українців мови породили стриманість широкого
загалу народу щодо відстоювання своїх національних потреб, відмову від
української ідеї менш розвиненої в національному плані частини населення
(робітників). У результаті навіть діти відомих українських письменників
повиростали, не знаючи української мови, а їх батьки у приватному житті
розмовляли російською.
Страшні наслідки для розвитку мови населення України мав прийнятий у 1876 р.
таємний Емський указ царя про заборону ввозу до імперії друкованих творів і
перекладів українською мовою. Наголошувалося “відноситись з особливою уважністю
до статей про малоросійське наріччя” [4]. Указ був виключним злочинством в
історії національних переслідувань. Уряд не видав такої заборони проти ніякого
іншого з поневолених народів держави.
Учителі-українофіли піддавались постійним переслідуванням та звільненням, для
більш пильного догляду за порядком з 1880 р. в університетах були призначені
служителі інспекції [5]. Було заборонено виголошення церковних проповідей та
друкування словників українською мовою.
Вагомим чинником, що стримував на цьому етапі розвиток руху за впровадження
української мови в навчальних закладах, було нехтування національною справою
значною частиною населення. Професор Київського університету С.С.Гогоцький
відкрито виступав проти української мови і літератури [6]. На той час, на жаль,
такі виступи підтримували не лише російські діячі. Однак ці факти можна
пояснити, уявивши реальну ситуацію в країні. Населення, котре розуміє, що їх
рідна мова приносить їм лише біди, яке не бачить і не чує прагнення інших у
розвитку рідної мови, яке майже втратило надію на відновлення своїх прав,
поступово звикає до такого стану речей й відходить від своєї ідеї. Далися
взнаки і грошові надбавки, які призначалися за т.зв. “обрусєніє”, за новими
правилами 1892р., швидке сходження по службовій драбині, яке чекало
російськомовних учителів. Жахливим було становище самого вчителя, що
відволікало його від боротьби за національні потреби. Населення просто не
бачило перспективи в результаті своєї українізації.
Активна русифікаторська політика щодо українського населення йшла і в подальші
роки. Інородці заохочувались до проживання на території України. Постановами
Міністерства народної освіти в навчальних закладах щорічно вводились нові
предмети російською мовою [7; 8]. Таємне навчання українською мовою вважалося
злочином й каралося.
За таких обставин українці були одним з найбільш малописьменних народів
Російської імперії. Якщо у деяких російських губерніях рівень освіченості
досягав 36,1% (Ярославська), то за тим же показником українські губернії не
перевищували 16,4% (Чернігівська), а подекуди він складав 10,5% (Подільська),
9,4% (Волинська) і навіть 6,3% (Овруцький повіт Волинської губернії) [9].
Перепис 1897 р. показав, що на 100 чоловік населення було лише 13 письменних.
Осіб з освітою вище початкової було лише 1,102%; з загальною середньою –
1,691%; з
- Київ+380960830922