РОЗДІЛ 2
Політичні аспекти та соціально-демографічні
наслідки переселення
Здавна Лемківщина, Надсяння, Холмщина та Підляшшя були частиною українcьких
етнічних земель. До поділів Польщі вони входили до складу Речі Посполитої.
Після першого поділу Лемківщина і Надсяння, як і вся Галичина, опинилися у
складі Австрії. Холмщина і Підляшшя, за рішеннями Віденського конгресу 1815 р.,
відійшли до царства Польського у складі Російської імперії. У міжвоєнні роки
всі названі регіони знову підпали під владу Другої Річпосполитої. Після Другої
світової війни, згідно з радянсько-польським договором від 16 серпня 1945 р.,
лінія кордону на українському відтинку визначалась так: “Від пункту,
розміщеного приблизно 0,6 км на південний захід від джерела річки Сян і далі за
течією річки Сян, посередині її течії до пункту на південь від місцевості
Солин, далі – на схід від Перемишля, на захід – від Рави-Руської до річки
Солокія, звідти вздовж річки Солокія і річки Західний Буг на Немирів – Ялівку”
[170, с. 97; 150, с. 44-45; 197, с. 278-279]. На цих землях проживало близько
700 000 українців [177, с. 101; 181, с. 20, 423; 256,
с. 1; 86, с. 48; 149, с. 55; 152, с. 111; 209, с. 533; 118, с. 84]. Деякі
польські й українські вчені подають цифру 500 000, 600 000 і 750-800.000 осіб
[207, с. 128; 107, с. 218; 241, с. 1; 194, с. 102]. Німецька статистика з 1940
р. подає цифру 744 000 осіб [234, c. 171]. А за повідомленням генерала Блюма
(на науковій сесії Польської Академії наук у 1959 р.), тут проживало 1 061 920
українців [154, c. 88].
Звичайно, що питання про взаємне переселення польського і українського
населення вирішувалось у Москві. Адже для радянського уряду цей “бартер” людьми
представляв собою інтерес лише виключно як дешева робоча сила для відбудови
зруйнованого війною народного господарства на сході УРСР [108, с. 2]. У Другій
світовій війні втрати України були колосальними. Людські жертви, за деякими
підрахунками, сягали
8 млн. 868 тис. чол. [169, с. 120]. З цього числа на східні області припадало
6 млн. 141 тис., на західні – 2 млн. 727 тис. У середньому в Україні скорочення
населення становило 22%. У 1946 р., порівняно з 1941 р., населення східних
областей зменшилося на 19,4%, а західних – на 29% [217, с. 72]. Загальні ж
демографічні втрати українців становили близько 14,5 млн. (убиті, померлі від
хвороб і голоду, евакуйовані, депортовані, мобілізовані, емігранти, втрати у
природному прирості) [178, с. 455].
Унаслідок цього відбудовувати комбінати металургійної та хімічної
промисловості, відновлювати залиті водою й підірвані шахти, піднімати сільське
господарство не було кому. Отже, для поповнення людських ресурсів східних
областей переселені з Польщі українці спрямовувались саме туди. Кількість
українців в УРСР збільшувалась у другій половині 40-х рр. минулого століття
внаслідок переселення українців з Польщі та Чехословаччини [146,
с. 38; 252, с. 155].
І все ж, можна допускати, що в цьому переселенні була особливо зацікавлена
польська сторона, якій вдалося “виторгувати [...] у диктатора деякі території
на схід від “лінії Керзона” [153, с. 532], окрім цього, необхідно було освоїти
великі території на заході, з яких передбачалось виселення німців. Дуже живучою
була в Польщі ідея створення так званого “paсstwa jednolitego” [200, с. 26] в
національному відношенні. А цього можна було досягнути через виселення із
Польщі українців. Прем’єр польського екзильного уряду Сікорський, зустрівшись
28 серпня 1942 р. з групою аківців, котрі мали нелегально перебазуватися в
Польщу, на запитання стосовно перспективи польсько-українських взаємин
відповів: “Українців продам Сталіну” [227,
с. 11]. Представники Польщі усвідомлювали значущість тисяч поляків в
Радянському Союзі, які були бажані для повоєнної Польщі. Рівно ж завдяки
переселенню українців, білорусів, литовців та росіян до СРСР можна було
позбутися “чужого”, невдоволеного і не завжди лояльного супроти Польщі
населення. Отже, ініціатори переселення намагалися підірвати базу руху опору
новій владі з боку українських і польських націоналістів. Тому в ході
переселення українців із Польщі в УРСР основна частина їх була спочатку
направлена власне не в західні, а в східні області України, і тут вже
розпорошена по 2-5 родин у колгоспах. Таким способом чиновники сподівалися на
ліквідацію впливу національної ідеї та поступову асиміляцію закерзонців до
рівня звичайних радянських людей.
2.1. Плани уряду УРСР щодо прийому і облаштування переселенців із Польщі
Так зване українсько-польське “переселення” було наслідком угоди, підписаної
між урядом УРСР і ПКНВ 9 вересня 1944 р., що в якійсь мірі була реалізацією
документів конференції в Тегерані. Специфіка цієї польсько-радянської угоди
полягала в тому, що на момент підписання міждержавного документа Польський
Комітет не був міжнародно визнаним насамперед США та Великобританією як
повноважний представник польського народу, що відразу поставило цей акт під
сумнів. Але це водночас і дало енергії радянській дипломатії, щоб ліквідувати
цю неузгодженість і усунути формальні перешкоди щодо канонів дотримання
міжнародного права. До речі, радянська сторона під час підписання угоди вперше
формально взяла на себе міжнародний обов’язок дотримання прав людини та цілого
народу, що вимагало цілком іншого підходу до виконання цього заходу та його
виконавців.
Деякі дослідники цілком слушно ставлять запитання: чому цю угоду було підписано
між Польщею і Україною, а не з Радянським Союзом? На думку доктора історичних
наук Ю. Сливки, це дуже дивно: “Адже в інших подібних випадках Радянський Союз
не доручав Україні підписувати
- Київ+380960830922