Розділ 2
Структурно-семантична характеристика композитів у староукраїнській літературній мові
кінця XVI-XVII ст.
2.1. Композити як органічний складник лексики староукраїнської літературної мови кінця XVI-XVII ст.
У староукраїнській літературній мові кінця XVI-XVII ст. традиційно виділяють два її різновиди - книжний ("простий") і слов'яноруський (слов'яноукраїнський).
В.М. Русанівський зазначає, що слов'яноруська мова досить часто ототожнюється зі староукраїнською. Насправді це різні системи, хоч у XVI-XVII ст. староукраїнська мова нерідко називалася просто руською, простою руською або й слов'яноруською (пор. відомий "Лексиконъ славеноросскій" П. Беринди). Обидві літературні мови - і староукраїнська, і слов'яноруська, - як і інші східнослов'янські, - були тісно пов'язані зі старослов'янською мовою [123, с. 3].
Староукраїнський період кінця XVI-XVII ст. позначений зростанням авторитету церковнослов'янської мови у зв'язку з чинниками позамовного характеру, зокрема наступом католицизму на східнослов'янські землі. Відомий тогочасний учений архімандрит Захар Копистенський у передмові-присвяті князеві Степану Четвертинському, що передує виданню "Бесід І. Златоустого" 1623р., висловлює думку про те, що церковнослов'янська мова порівняно з іншими мовами найбільш вдало відтворює богословські поняття, виражені грецькою мовою. Захар Копистенський возвеличує "славенський язик", який, на його думку, за силою дорівнює грецькому і перевищує латину, є придатним до вираження наукових понять [104, с. 109].
Церковнослов'янська лексика була джерелом варіативності словникового складу слов'янських мов. Проте часто церковнослов'янська форма деяких слів була лише даниною правописній традиції, яка дещо активніше почала проступати у зв'язку з деяким піднесенням у кінці XVI-XVII ст. ролі церковнослов'янської мови як своєрідного гасла боротьби проти польсько-шляхетського панування за незалежність українського народу і самобутність його культури на противагу "вченій " латині.
1581 р. І. Федоров у Острозі видрукував повний текст Біблії церковнослов'янською мовою. Дослідники відзначають, що мова Острозької Біблії - традиційна церковно-літературна слов'янська мова, яка оцінюється як така, що стала зразком церковнослов'янської мови на всі наступні часи. Церковнослов'янська мова кінця XVI-XVII ст., на думку В.М. Русанівського, чітко протиставляється українській літературній не як її стилістичний варіант, а як окреме явище. Про це свідчить поява в XVI-XVII ст. і граматик церковнослов'янської та староукраїнської мов, і передмов до богослужбових книг, написаних паралельно обома мовами, і "Лексиса" Л. Зизанія (1596р.), і церковнослов'янського "Лексикона славенороського" П. Беринди (1627 р.) [124, с. 101-102]. П. Беринда не тільки систематизував лексичний склад церковнослов'янської мови, але й сприяв піднесенню престижу мови староукраїнської, він довів, що староукраїнська писемно-літературна мова здатна передавати поняття, виражені мовою церковнослов'янською.
У XVII ст. з'являється і рукописний словник "Синоніма словенороська" з українським реєстром, на який вперше звернув увагу П. Житецький [57, с. 3]. Він твердив, що в ній українська лексика представлена досить виразно, хоч і не повно. Учені вважають, що цей словник - спроба обернути "Лексикон" П. Беринди, подавши українську частину в реєстрі, а церковнослов'янську - в перекладній частині [124, с. 103].
З'являються й перші граматики церковнослов'янської мови східнослов'янської редакції - Граматика Л. Зизанія 1596 р., М. Смотрицького 1619 р., яку широко використовували навіть у Москві аж до 1755 р., до появи граматики М. Ломоносова [104, с. 107]. Заслугою староукраїнських лінгвістів є те, що вони в багатьох випадках вийшли за рамки греко-латинської теорії, виявили специфічні особливості слов'янської системи й адекватно її описали. Творчий підхід до лінгвістичної проблеми характеризує творчість і Л. Зизанія, і М. Смотрицького.
У кінці XVI-XVII ст. поряд із церковнослов'янською мовою значно розширила свої функції книжна українська мова [149, с. 82]. Граматика І. Ужевича в більшості випадків відображає особливості живої і літературної мови того часу. Як зауважує В.В. Німчук, "невелика за обсягом "Граматика" І. Ужевича є непересічним явищем в історії української лінгвістики. Українська мовна система в ній викладена вдало, хоч у автора виникали труднощі при витлумаченні деяких слов'яноукраїнських граматичних особливостей (наприклад, орудного й місцевого відмінків, дієприслівника) засобами латинської схеми й термінології. В історію філології І. Ужевич увійшов як учений, що перший лінгвістично опрацював українську мову. Неминуще значення має і фактичний матеріал його праці" [103, с. 198].
Творчість староукраїнських поетів Даміана Наливайка, Гавриїла Дорофієвича, Олександра Митури, Касіяна Саковича, Давида Андрієвича, Софронія Почаського, Кирила Транквіліона-Ставровецького, Лазаря Барановича, Варлаама Ясинського, Антонія Радивиловського, Івана Величковського, Димитрія Туптала, Петра Поповича-Гученського, Климентія Зіновієва засвідчує їхню велику роботу над розбудовою виражальних засобів староукраїнської літературної мови, представленої в обох її різновидах, межу між якими провести іноді просто неможливо.
В.М. Русанівський зазначає, що значна частина церковнослов'янізмів, уже адаптованих на українському ґрунті, проникає і в художній стиль староукраїнської літературної мови. Автори віршів намагаються писати церковнослов'янською мовою, але оскільки в той час вона не була в усному вжитку, то вони збивалися на староукраїнську мову [124, с. 70].
Отже, у староукраїнській літературній мові кінця XVI-XVII ст. взаємодіють церковнослов'янські і книжні українські елементи, з одного боку, і народнорозмовні, з другого.
Мовна ситуація на Україні в кінці XVI-XVIIст. ускладнювалася ще й тим, що на більшості її території поширюється польська мова й латина. Значна кількість полонізмів в українських писемних пам'ятках кінця XVI-XVII ст
- Київ+380960830922