РОЗДІЛ 2
НАУКОВО–ОСВІТЯНСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ В.Я.ШУЛЬГІНА
Серед плеяди видатних істориків, публіцистів середини ХІХ століття визначне
місце належить Віталію Яковичу Шульгіну – історикові, який, незважаючи на свої
політичні погляди, зробив великий внесок не тільки в розвиток російської, а й
української історичної науки, ім’я якого довгий час замовчувалося.
У дослідженні проблем всесвітньої історії Віталій Якович Шульгін продовжував
славетні традиції, започатковані такими відомими представниками російської
історичної науки, як Т.М.Грановський, П.М.Кудрявцев, М.О.Максимович, В.Ф.Цих.
Він був блискучим лектором, організатором перших практичних занять, автором
підручників із всесвітньої історії, котрі витримали декілька видань протягом
майже сорока років. В.Я.Шульгін доклав багато зусиль розвитку жіночої освіти в
Україні.
Перш ніж перейти до дослідження життєвого шляху В.Я.Шульгіна ми вважаємо за
необхідне подати характеристику роду Шульгіних, який дав історії України
відомих діячів. Найвірогідніше, що рід Шульгіних походив із козацької старшини
Полтавщини [160 Шульгин О. Без території: Ідеологія та чин уряду УНР на
чужині. – К.: Юрінком інтер, 1998. – С. 254.]. На жаль, свідчень про родовід
немає, існують лише перекази про сотника Шульгу, від якого і походить цей рід.
З часом прізвище трансформувалося на російський лад і всі нащадки Шульги стали
Шульгіними, дворянами, батьківщиною яких все ж таки слід вважати Ніжинщину,
звідки був родом батько – Яків Гнатович Шульгін. Відомо, що він народився
приблизно 1787 року, так як за формулярним списком у 1838 році Яків Гнатович
був у віці 51 року. Розпочинав свою службу батько вченого у Ніжинському
повітовому суді 1 травня 1799 року, потім займав різні посади у Чернігівських
губернських відомствах, а з 1813 року був призначений на службу в провіантський
штат, у якому дослужився до польового провіантського комісіонера, що
відповідало чинові сьомого рангу зі старшинством [161 ДАК. – Ф. 16. – Оп. 288.
– Спр. 130. – Арк. 12-15 зв.].
Довгий час батько В.Я.Шульгіна займав посаду наглядача хлібних магазинів, потім
був членом провіантської комісії. Слід зазначити, що Яків Гнатович походив із
середовища дрібних чиновників, мав поверхову освіту служаки та відзначався
практичним розумом й наполегливістю. Весь свій час він проводив на службі,
забезпечував провіантом армію, а тому не брав жодної участі у вихованні та
навчанні своїх синів. Окрім молодшого сина Віталія, були ще й старші – Федір та
Микола. Щодо матері Віталія Яковича – Юлії (Ульяни) Федорівни Шульгіної-Девель,
то відомо, що вона була дочкою надвірного радника, уродженкою Ост-Зейського
краю. На відміну від свого чоловіка вона займалася вихованням своїх синів, була
жінкою доброю, чутливою, ніжною, хоча і не отримала належної освіти [162
Линниченко А.И. Виталий Якович Шульгин. Некролог и речи, произнесенные над его
гробом. – К., 1879. – С. 4.].
Нащадки роду Шульгіних розділилися на дві гілки: прямих нащадки самого
В.Я.Шульгіна та нащадки його рідного племінника Якова Миколайовича Шульгіна
[163 Грушевський М. Пам’яті Якова Шульгіна // Записки ЗНТШ. – 1912. – Т. 107. –
С. 5-9.], у вихованні якого Віталій Якович брав безпосередню участь, так як
батьки Якова дуже рано померли. Про сім’ю брата, Миколи Яковича, збереглися
відомості [164 ДАКО. – Ф. 782. – Оп. 2. – Спр. 421. – Арк. 370-371. ]. Доля
брата Федора залишається невідомою. Ми знаємо, що він був корнетом
Ольвіопольського уланського полку [165 ДАК. – Ф. 16. – Оп. 288. – Спр. 130. –
Арк. 12.]
В.Я.Шульгін одружився пізно, в 1863 році, на одній із вихованок Київського
інституту шляхетних дівчат, доньці надвірного радника, Марії Костянтинівні
Поповій. Згодом у них народилися дві дочки Павла (або Павліна) та Алла, а
незадовго до його смерті в 1878 році син Василь [166 Заславський Д.И. Рыцарь
черной сотни В.В. Шульгин. – Л.: Былое, 1925. – 27 с.]. Саме цьому
представникові роду Шульгіних судилося відіграти одну з яскравіших та
найсуперечливіших ролей в історії Росії та України. Нам він відомий як депутат
2-ї та 4-ї Державної Думи, активний політичний діяч початку ХХ століття, В.В.
Шульгін був причетний до зречення царя Миколи ІІвід престолу, був автором
багатьох праць та цінних спогадів [167 Шульгін В.В. Дни. 1920. – М.:
Современник, 1989. – 558 с.; Три столицы. – М.: Современник, 1991. – 496 с. ].
Останнім із нащадків В.Я.Шульгіна, про якого збереглися відомості, був його
внук Дмитро, молодший син Василя Віталійовича, який у 1988 році ще проживав у
США в штаті Алабама. Його старший брат Василь загинув від рук петлюрівців [168
Они не получили приказания // Киевлянин. – 1919. – № 81. – 1 декабря. – С.1. ],
а Веніамін, офіцер марківського полку, швидше за все, помер у психіатричній
лікарні м. Вінниця у 1920-ті роки. Щодо долі дочок Павліни Віталіївни
Могилевської та Алли Віталіївни Білімович, то вони відповідно проживали із
чоловіками у Бєлграді та Любляні. Щодо їх синів, то Пилип Могилевський загинув
у революцію, вірогідно розстріляний чекістами, а Олександр Білімович –
югославський офіцер, загинув у квітні 1941 року [169 Шульгин В.В. Дни. 1920. –
М.: Современник, 1989. – С. 406, 430.]. Тому ми можемо сподіватися, що,
можливо, із цієї гілки рід продовжують лише діти Д.В. Шульгіна.
Нащадки Якова Шульгина брали активну участь в побудові Української Народної
Республіки, і залишили помітний слід в новітній історії України. Найвідоміший
серед них Олександр Якович, активний діяч Петербурзької громади Товариства
українських поступовців, перший міністр закордонних справ УНР, член української
делегації на Паризькій мирній конференції, працював в органах
- Київ+380960830922