РОЗДІЛ 2
ТРАНСФОРМАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ В УКРАЇНІ: СТРУКТУРА, ДИНАМІКА, ПЕРСПЕКТИВИ
2.1. Зміна соціально-економічних структур в „пострадянській” Україні
Після розпаду СРСР пріоритетним для частини пострадянських держав стало
входження до так званої західної, або атлантичної, цивілізації. Ф. Канак та В.
Лобас влучно зазначають: „Якщо у 80-ті роки ще були популярні ідеї конвергенції
капіталізму та соціалізму, формувалося поняття загальнолюдських цінностей, які
акумулювали б досягнення двох систем, то з розпадам Радянського Союзу Захід
відчув себе єдиним носієм світових цінностей. Такій месіанській позиції сприяли
декларації лідерів постсоціалістичних країн про своє нестерпне бажання
„потрапити в Європу” й жити згідно з „нормами цивілізованого суспільства” [60,
76]. Рух у цьому напрямку в нас триває уже понад десять років. При цьому
Україна за просування таким шляхом вже заплатила падінням і розпадом
виробництва, руйнуванням науки, культури, соціальної сфери. Це зовсім не змінює
загальних орієнтирів, усі ми, як і раніше, вважаємо життя на Заході в цілому
еталонним. Що ж до втрат, то одні вважають їх неминучими на шляху до
майбутнього процвітання, а інші – наслідком зроблених помилок або навіть
злочинів колишнього режиму. Але те, що слід рухатися саме на Захід, практично
не піддається сумніву. Ю. Пахомов стверджує: „Немає сумніву – західна
цивілізація винятково приваблива. Спосіб та якість життя у країнах Заходу
сприятливі не лише для еліти, а й для пересічних громадян, у тому числі й
бідних, що саме по собі є унікальним. Західна цивілізація, по суті, вперше дала
світові еталон свободи, дала можливість не тільки користуватися нею, а й
випробувати, формувати себе в умовах свободи. Захід приваблює комфортом для
споживача й тим, що ефективна економічна модель сполучається тут із соціальним
захистом. Та річ, безумовно, не лише у привабливості, а й у життєздатності цієї
моделі, в умінні долати кризи” [108, 168-169]. Проте варто було б поставити
перед собою питання: а чи потрапить, хоч колись, Україна до кола цивілізованих
країн Заходу?
Зараз уже очевидно, що соціально-економічна напруга в Україні і разом з цим вже
вкорінена небезпечна звичка вважати її природною прямо пов’язані з намаганнями
засвоїти запропоновану Заходом модель. Чи не може так статися, що саме
дотримання цієї моделі зачинить перед нами двері у світ прогресу й добробуту?
Нас повинна насторожувати та обставина, що жодна з процвітаючих сьогодні країн
не спиралася на модель, нав’язану пострадянським державам. Її було відкинуто і
післявоєнною Європою, і Японією, а згодом – новими індустріальними державами
Південно – Східної Азії, Туреччиною, Китаєм. Головний російський ідеолог
ринкових трансформацій часів перебудови Г. Попов пише: „Шокові терапії країни
Заходу для себе не застосовували, це рецепт Заходу, насамперед – МВФ, для
„слаборозвинених країн” [113, 44-45]. С’юзен Джордж у своїй Нобелівській
промові у 1991 році, що стосувалася цієї західної моделі, констатувала: „Модель
використовується понад 20 років; вона пішла на користь західним банкам, але
зробила безнадійним становище майже всі тих, хто її застосував... Висновок –
політика зазнала краху, призвела до зростання бідності, розвалу економіки та до
„антиемвеефівських” бунтів у 12 країнах!” [45, 118]. У зв’язку з цим виникає
питання: чи не йдемо ми на Захід шляхом, який віддаляє нас від Заходу? Водночас
інша модель, що її взяла на озброєння низка країн Азії, як засвідчила практика,
відкриває можливості, не пов’язані зі згубними соціальними втратами. Але ми, як
й інші постсоціалістичні країни, не звертаємося до цього досвіду, хоча ще з
радянських часів знаємо, що в тому ж Китаї, після повороту до ринку, життя
поліпшилося практично відразу й поліпшується до цього часу. Нині Китай займає
вже шосте місце у світі за розмірами ВВП, зокрема в 2002 році випередив США за
обсягом прямих іноземних інвестицій [148, 5]. У нас же переважна більшість
населення з переходом до нового способу життя опинилася в істотно гіршому
становищі за всіма основними життєвими параметрами. За словами академіка НАН
України І. Лукінова, „наприкінці XX сторіччя Україна змінила свої напрями
майбутнього соціально-економічного розвитку, стала на шлях радикальних
соціально-економічних і політичних перетворень з урахуванням досвіду й
досягнень розвинутих країн світу. Проте внаслідок відсутності у нашій державі
національної трансформаційної моделі та невдалого запозичення чужих моделей
економічного розвитку, зокрема моделі економічних реформ, що відома як
„вашингтонський консенсус”, на жаль, перехід у нову якість набув руйнівного
характеру. Замість прогресивних економічних і науково-технологічних зрушень,
побудови соціально орієнтованої демократичної держави, підвищення матеріального
добробуту й духовного рівня життя народу, Україна опинилася у глибокому
занепаді” [84, 4]. За період кризи 1991-2001 рр. Україна втратила 75% ВВП й
близько 15 млн. робочих місць [21, 79].
Формування нової історії України, як це не парадоксально, пішло шляхом
повернення до капіталізму. Ми б назвали цей період роздоріжжям, оскільки
політичні, соціальні та економічні трансформації не утворюють єдиного вектора
розвитку суспільства по висхідній – від нижчої фази до вищої. Суспільство
опинилося в хаосі, з якого нова українська влада зробила спробу вийти за
допомогою монетаристських реформ в дусі МВФ. Зараз, на нашу думку, для багатьох
стало зрозумілим, що ця спроба стрімкого будівництва капіталізму нічого доброго
Україні не обіцяє. Російський економіст Ю. Яковець зазначає: „Перехід від
пізньоіндустріального суспільства (у капіталістичному
- Київ+380960830922