РОЗДІЛ 2
ЗЕМЛЕРОБСТВО СЕРЕДНІХ ВІКІВ
ДО ЕПОХИ ТЕХНІЧНИХ РЕВОЛЮЦІЙ
Якщо за часів існування Візантії та Римської імперії сільське господарство
велося на належному рівні, а антична література велику увагу приділяла цій
діяльності, то в середні віки (з кінця V ст. до XVII ст.) на Європейському
континенті з початком боротьби Риму з варварськими племенами, наступними
війнами, хрестовими походами, інквізицією, нетерпимістю католицизму, іншими
потворними суспільно-політичними явищами, спостерігається регрес, занепад у
всіх сферах діяльності людини, в тому числі і в сільському господарстві.
Ця похмура доба воєн і варварства майже нічого не внесла у розвиток
землеробства давньої Греції, Риму, Середньої Азії, Китаю.
Протягом більше як тисячі років у Європі було підготовлено всього декілька
праць на сільськогосподарську тематику.
Степаненко В. [136] зазначає, що в Німеччині, в середині 13 століття Альберт
Великий написав трактат “Про рослини”. В Англії, в той же час з’являється п’ять
повчань для землеробів, і найбільш популярним з них був “Трактат про
господарство” сера Уолтера Хенлі. Трактат цей доповняли “Правила ведення
господарства” єпископа Роберта Гроссетеста. Але найбільш відомими були в
середні віки візантійська “Геопоніка”, арабсько-іспанська книга про
землеробство Ібен-Ал-Авама і особливо праця італійського агронома П’єтро
Крешенці (за іншими джерелами П. Кресценцій) “Про користь сільського
господарства”. Вона – компілятивна. В ній широко цитуються Авіценна, Катон,
Варрон, Палладій, Колумелла, Пліній, Альберт Великий, Гіппократ. Ця праця
вважається першим західноєвропейським систематичним твором із сільського
господарства.
2.1. Співвідношення провідних галузей сільського
господарства в середні віки
Шелухін І.С. [160] вказує, що в нових землеробських районах середньовічної
Європи, ще в часи Карла Великого (742-814 рр.) справжнього землеробства, по
суті, ще не було. Із розпоряджень Карла Великого управителям маєтків, а також
повідомлень чиновників, які ревізували маєтки за наказом Карла, видно, що ці
господарства ще не були землеробськими.
У розпорядженнях говорилося лише про вирощування проса. А в донесеннях
повідомлялося, наприклад, що в Стефенсверті (маєток короля) було 740 моргенів
землі та луків, які давали 600 возів сіна, але ніякої інформації про запаси
зерна. В той же час повідомлення свідчили про велику кількість худоби.
До самого Відродження у всіх європейських країнах домінувало скотарство.
Про те, що і в нас на Україні, зокрема на Полтавщині, довгий час скотарство
залишалося провідною галуззю сільськогосподарського виробництва повідомляє
Ркліцкій [128], посилаючись на результати “Румянцевської описі” 1767 року.
У роки царювання Катерини ІІ було проведено на Україні протягом 1767-1769 рр.
подвірний перепис, який носив назву “Генеральная опись Малороссии”. В зв’язку з
тим, що в ті часи генерал-губернатором “Малороссии” був граф П.А. Румянцев і
перепис проводився за його ініціативою, матеріали цього перепису відомі під
назвою “Румянцевской описи”.
Ркліцкій приводить дані, які характеризують господарський стан в населених
пунктах, що входили до Золотонішської, Гельмязівської, Піщанської та
Летичівської сотень Переяславського полку.
Дворів, у яких проживали козаки, було 1388, сімей – 2759. Загальна чисельність
населення становила 13582 чоловіка. Крім того, у козаків наймитувало 188 осіб і
жили у козаків підсусідками 385 чоловік.
Таким чином, все населення цих сотень становило 14155 осіб. Працездатного
населення проживало 6199. З них чоловіків – 3127, жінок – 3072. Орних земель
налічувалося 30543 десятини, або 31% від загального землекористування.
У населених пунктах цих чотирьох сотень утримувалася така кількість худоби:
робочих волів – 4468;
молодих волів – 2043;
корів – 3668;
телиць – 2163;
дорослих коней – 3284;
молодих коней – 525;
овець і ягнят – 24328;
свиней – 10224;
кіз – 50.
Всього: 50753 голови.
Здавалося, що при такій кількості робочої худоби, яка була у козаків того часу,
землеробство повинно було досягати високого рівня. Але, якщо порівнювати з
результатами земського перепису 1900 року (в цих же селах проживало 25781 осіб
і засівалася 22651 десятина), то на одну людину в 1767 році, порівняно з 1900
роком, засівалося землі менше на 31 відсоток. У 1900 р. тут було 6532 голови
робочої худоби, або на 100 голів припадало 347 десятин орної землі. В 1767 році
навантаження на 100 голів робочої худоби становило лише 122 десятини. На 100
десятин засіяної площі в 1767 році припадало 82 голови робочої худоби, а в
1900 році лише 29 голів. Тобто, значна частина робочої худоби в ті часи зовсім
не була потрібна для землеробства. Тому скотарство тут ще в середині 18
століття відігравало роль основної товарної галузі. Господарства за часів
“Румянцевской описи” на Полтавщині були напівскотарського-напівземлеробського
типу. Кількістю худоби, а не хліба, визначався добробут, багатство козацького
двору.
Саме худоба, а не хліб, була основною товарною продукцією тогочасного
сільськогосподарського виробництва регіону. Соціально-економічний розвиток
тодішніх земель Полтавщини та сусідніх з нею територій не створили передумов
для формування надійних транспортних артерій (водних, гужових) для перевезення
товарного зерна до місць його переробки та масового споживання, до портів
Балтійського та Чорного морів.
В той же час проблеми з переміщенням худоби (великої рогатої, овець, коней,
свиней) навіть на значні відстані були менш складними.
2.2. Технічна оснащеність, технологія обробітку ґрунту
на Полтавщині до ХХ століття
Технологія і технічне оснащення з
- Київ+380960830922