РОЗДІЛ 2. ДИСПОЗИТИВНІСТЬ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ
2.1. Поняття та структура диспозитивності у кримінальному процесі України
Однією з основних ознак правової держави є забезпечення прав та законних
інтересів громадян. Українська держава згідно зі ст.3 Конституції України
визнала, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і
безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи громадянина та
їх гарантії є основним змістом діяльності держави. Законодавець, зберігаючи у
КПК України обов'язок посадових осіб, які ведуть провадження по кримінальній
справі, забезпечувати дотримання прав і законних інтересів осіб, залучених до
участі у кримінальній справі, у значно більшій мірі став покладатися на самих
учасників процесу у питаннях захисту ними своїх прав та інтересів. Однак
реальна можливість захищати свої права й інтереси у особи (фізичної або
юридичної), яка бере участь у провадженні по кримінальній справі, з'являється
тільки в тому випадку, якщо його волевиявлення має обов'язкове значення для
посадових осіб, які здійснюють провадження по кримінальній справі.
Конституція України, проголосивши основні принципи судочинства (ст. 129
Конституції України), ініціювала приведення кримінально-процесуальних норм, які
розкривають зміст засад кримінального провадження, у відповідність с
конституційними нормами. Наприклад, конституційній принцип змагальності сторін
отримав своє термінологічне та понятійне закріплення у конкретній нормі
кримінально-процесуального права (ст. 161 КПК України). При цьому
диспозитивність, що опосередковано позначена у ч. 4 ст. 129 Конституції
України, як свобода у наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед
судом їх переконливості, хоча і зазначена законодавцем у назві статті 161 КПК
України, однак дотепер не має чіткого визначення як у діючому
кримінально-процесуальному законодавстві, так і у проекті КПК України. При
цьому важко переоцінити важливість диспозитивності у кримінально-процесуальному
провадженні, оскільки пріоритетним напрямком у реформуванні кримінального
процесу та здійсненні кримінально-процесуальної діяльності – є захист прав
людини (як, наприклад, потерпілого, цивільного позивача, так і підозрюваного,
обвинуваченого, осудженого, цивільного відповідача).
Додання диспозитивності (свободи у наданні сторонами суду своїх доказів і у
доведенні перед судом їх переконливості) статусу конституційної норми, що
розкриває основні засади судочинства, не випадково, оскільки вона традиційно є
основним принципом цивільного судочинства, а також у якості принципу існувала у
кримінальному процесі дорадянського періоду. У зв'язку з цім виникає питання:
Чому ж конституційне визначення диспозитивності не конкретизовано? З цього
приводу існує точка зору, яку висловив В. Шишкін та підтримав Л.М. Лобойко,
згідно з якою: “у первинному тексті пропонувалось норму пункту 4 статті 129
Конституції викласти у такій редакції – “змагальність та диспозитивність
сторін”. Але, як зазначали вказані автори, частина народних депутатів України
негативно поставилась до застосування у тексті Основного Закону України
чужоземного слова (хоча воно вже має статус міжнародного наукового терміна),
інша частина народних депутатів елементарно не зрозуміла зміст цього слова і
також була проти його застосування, тому й було знайдено вихід у вигляді
зазначеного тексту, хоча останній й не зовсім автентичний за змістом цьому
процесуально-правовому явищу” [122, с. 10; 123, с. 83-84]. На нашу думку,
оцінка розуміння народних депутатів не є коректною та об'єктивною, тому вона не
може виступати у якості аргументу.
Однак інші доводи, що зазначив В. Шишкін (який безпосередньо брав участь у
обговоренні цього питання), є дуже істотними, оскільки вони свідчать:
- по-перше, про вплив державного (публічного) інтересу не тільки на тлумачення
сутності диспозитивності, але і на саме існування її у кримінальному процесі;
- по-друге, про відсутність нормативної адаптації цього “міжнародного наукового
терміна” не тільки до кримінально-процесуального законодавства України, але і
до конституційних норм;
- по-третє, про необхідність ретроспективного аналізу основних тенденцій у
розвитку кримінально-процесуального права відносно захисту інтересів
особистості, взагалі, та проблем диспозитивності зокрема.
Актуальність використання терміну “диспозитивність” безспірна, оскільки
наявність його у конституційній нормі свідчить про високий ступінь
демократизації суспільства. Тому, на нашу думку, необхідно офіційне тлумачення
Конституційним Судом України ч. 4 ст. 129 Конституції України щодо свободи у
наданні сторонами суду своїх доказів і доведенні перед судом їх переконливості
та використання терміну “диспозитивність”.
Перш ніж торкнуться питання про поняття та структуру диспозитивності, згадаємо
ті спори, які оточувались та оточуються вченими-процесуалістами що до її
визначення. Ретроспективний аналіз основних тенденцій у розвитку
кримінально-процесуального права приводить до висновку про мінливу природу
диспозитивності та її соціальну обумовленість.
У юриспруденції поняття диспозитивності є дискусійними. Дослідники
диспозитивності у сфері цивільного процесу відзначають, що, незважаючи на
достатню кількість досліджень, немає жодного аспекту цієї проблеми, який би не
викликав суперечок [124; 125, с. 35; 126]. Що ж стосується науки кримінального
процесу, то тут висловлення з приводу диспозитивності такою мірою суперечливі
та бідні одночасно в такому ступені, що взагалі не дозволяють скласти позитивне
уявлення про цей предмет.
Разом з тим у
- Київ+380960830922