РОЗДІЛ 2
ІКОНОСТАС У СИСТЕМІ ПРАВОСЛАВНОГО ХРАМУ
2.1. Становлення та розвиток структури іконостасу.
Іконостас — пам'ятка принципово важлива для історії формування навколо
вівтарного простору православних храмів. Стінка іконостасу, що стоїть на межі
центрального простору храму та вівтаря, символічно єднає небесне й земне в
межах храму, розкриваючи віруючим сутність таїнства Євхаристії шляхом
ілюстрації окремих моментів літургії.
Для розуміння багатовікового процесу становлення і еволюції іконостасу в
Україні можна звернутися до його прототипу — візантійської передвівтарної
огорожі, що існувала на місці теперішнього іконостасу в базилікальних храмах
Візантії. Писемні джерела, архітектурно-археологічні дослідження візантійських
храмів та збережені пам'ятки ХІІ ? ХІV ст. дозволяють дослідникам
реконструювати зовнішній вигляд первісних вівтарних перегородок. Перші приклади
перегородок з'являються ще в римських катакомбах, де вівтарна частина й престол
відділялися невисокою гратчастою стінкою, виконаною з мармуру або дерева (Рис.
2.1).
Легалізація християнства (312 р.) та проголошення його державною релігією
Візантії (324 р.) сприяла перенесенню у ІV ст. релігійних обрядів з підземних
храмів у базиліки. Розташування вівтаря у центральній абсиді базиліки
стимулювало подальший розвиток вівтарної огорожі в колончасту балюстраду з
проходом посередині, яка отримала назву темплон (Рис. 2.2). Останні
дослідження, проведені європейськими науковцями, дають підставу вважати, що на
формування вівтарної огорожі IV ? VIII ст., вплинула більш рання передвівтарна
структура — фастігіум [16]. Можливі форми фастігіуму IV ст., встановленого у
базиліці Св. Іоанна Латеранського, представлено на реконструкції Т. Васильєвої
(Рис. 2.3). За проведеними нею дослідженнями він вважався структурою, що
перекривала лише частково апсиду, залишаючи з боків проходи; найвірогідніше
складався із семи прорізів, відділених колонами, в яких могли розташовувати
скульптури Христа, апостолів та янголів. Дослідники припускають, що ця
структура була перехідною ланкою до пізнішої композиції темплону [16].
Згідно багатьом дослідженням і реконструкціям [210, 80], візантійський темплон
склався не пізніше V ст. [220] і був конструкцією, яка повністю перекривала
центральну апсиду. Темплон компонувався з колон, що підтримували горизонтальний
брус — архітрав, між колонами встановлювали невисокі плити, а інтерколумнії
залишались відкритими. Найчастіше повторювалась конструкція, що мала чотири
колони в темплоні центральної апсиди: темплон VІІ ст. у константинопольському
святилищі Св. Артемія (Рис. 2.4), вівтарна перегородка храму Св. Апостолів на
Агорі в Афінах (кінець Х — початок ХІ ст.), храму Успіння в Дафні (ХІ ст.),
храму Хосіос Лукас, Греція (ХІ ст.), храму Св. Пантелеймона в Нерезі, Македонія
(ХІІ ст.) та інших. Раннім варіантом розміщення темплонів було їх встановлення
тільки у центральній апсиді (Рис. 2.5) із завершенням у східні стовпи базиліки.
Пізніше мало місце перекриття темплоном також бічних апсид. Приблизно у Х ст.
на східних стовпах базиліки з'являються мозаїчні ікони Богоматері та Христа,
які фланкували центральний темплон [210] (Рис. 2.6).
Загальноприйнятою є думка, що традиція встановлення ікон на архітраві темплону
набула поширення в епоху імператора Юстиніана (527 – 565 рр.) [220]. Збережені
свідоцтва говорять про те, що композиція «Деісус» —перша, яка з'явилася на
темплоні [220] (Рис. 2.7). У літописних джерелах зустрічаються вказівки на
присутність інших сюжетів ікон у темплонах V – VI ст., як наприклад, в описі
вівтарної перегородки Св. Софії Константинопольської, зробленим
Павлом Сіленціарієм у 563 р. [15]. Але реконструкція іконографічної програми
цієї пам'ятки на сьогодні
є дискусійною [15]. Приблизно з VІІ ст. розміщення ікон святих на темплоні,
вірогідно, вже було традиційним [218].
В добу іконоборництва (VIII – перша половина XI ст.) активне знищення ікон
торкнулось також образів, розміщених на темплонах. На мініатюрі мадридської
«Хроніки Іоанна Скіліци» проілюстровано ушкодження ікон за вимогою
іконоборницького Патріарха Іоанна Грамматика (середина ІХ ст.) [147 С. 331]
(Рис. 2.8).
В післяіконоборницьку епоху оздоблення темплону іконами набуває широкого
поширення. Існують припущення, що ікони почали активно вводити в оздоблення
темплону з часів Василя І Македоняніна (867?886 pp.) [79 С. 133].
Важливим етапом формування темплону, який зумовив його подальший розвиток,
стало закриття інтерколумній тканинними завісами та іконами. Перетворення
вівтарної огорожі з прозорої і символічної межі поміж вівтарем та центральною
частиною храму у суцільну конструкцію, що ховала вівтарне дійство від віруючих,
сприяло та надавало потенційних можливостей для утворення багатоярусної стінки
з ікон [88 С. 18]. Ряд авторів припускає [210, 88 С. 18], що цей процес пройшов
у XI ст., і не був канонічним правилом аж до XV ст. [88 С. 19]. Завішування
інтерколумній здійснювалось золототканими іконами [88 С. 20], які з часом
замінили на живописні зображення.
Ще одним моментом, який дозволяє прослідкувати можливі етапи еволюції
іконостасу є те, що в XI ст. виникають іконографічні програми на епістиліях —
іконостасних тяблах, розташованих над архітравом вівтарної огорожі [210 С.
343 – 352, 222 C. 215 – 223]. До них входять композиції «Деісусу», дванадцяти
свят, сюжети богородичного та страсного циклу, зображення святих, побутові
сцени.
Традиційний візантійський темплон вірогідно проіснував до ХІV ст. [80]. Причому
паралельно і безконфліктно існували і закриті, і відкриті вівтарні перегородки
[211]. Вважається, що іконографічна
- Київ+380960830922