Розділ 2. АФГАНІСТАН У ПЕРШІ ПОВОЄННІ РОКИ (1945 – 1953 рр.)
2.1. Особливості соціально-економічного становища
У перші повоєнні роки в Афганістані діяла конституція 1931 р., згідно з якою
афганська держава була проголошена спадковою монархією. З 1933 р. після смерті
свого батька короля Надир-Шаха афганський престол займав Мухаммад Захір-шах
[80. – C.19].
Вища політична влада в країні повністю належала королю, її він здійснював через
Раду міністрів, яку сам призначав та зміщав. Прем’єр-міністр був підзвітний
особисто королю і від нього отримував всі вказівки. Королю та його уряду
підпорядковувався державний апарат на місцях, керівництво діяльністю якого, як
і штатне комплектування, здійснювалось суворо централізовано.
Згідно конституції при королі створювався так званий “орган народного
представництва” – парламент, який по своїй суті мав дорадчий характер.
Парламент складався з двох палат: верхньої – Сенату і нижньої – Національної
(чи Народної) Ради. Народна Рада складалась з депутатів, обраних населенням
шляхом прямих, відкритих виборів строком на три роки (жінки в Афганістані були
позбавлені виборчих прав). Всіх членів Сенату призначав король особисто. Усі
законодавчі акти набирали чинності лише після підписання їх королем. Таким
чином, повноваження парламентських установ Афганістану не виходили за межі
повноважень дорадчих органів. Королівська влада була вищою інстанцією при
остаточному вирішенні будь-якого питання.
Специфічне місце у системі Афганської держави займали збори представників
населення – так звана Велика джирга, яка скликалась королем при надзвичайних
обставинах [66. – C.11-15]. Складалась вона з представників племінної та
чиновницької знаті, великих землевласників, великого купецтва, вищого
мусульманського духівництва, Афганська конституція не регламентувала інститут
Великої джирги, оскільки він шанувався як надконституційний орган. За допомогою
Великої джирги здійснювався прямий контакт правлячої династії з представниками
пануючих класів. Джирга формувала думку цих класів, тому її рішення були
традиційно обов’язковими для уряду і не могли бути скасовані ані повністю, ані
частково.
Державно-правове та суспільне життя країни широко контролювалось мусульманським
духівництвом. Релігія не лише не була відділена від держави, але її служителі
були безпосередньо представлені в ідеологічних, освітніх, а також судових
установах. Конституція ставила в обов’язок підданим дотримання поряд із
законами “усього, що стосувалось релігії та віросповідання”. При цьому
підкреслювалось, що права підданих регламентуються не тільки цивільними
законами, але й законами шаріату. Шаріат складав правову основу цивільного та
карного законодавства.
Політична влада в країні у повоєнний час і до 1973 року була сконцентрована в
руках сардарства – могутньої аристократичної верхівки, яка вийшла з пуштунських
племен. Ця еліта складалась з декількох кланів та родин – Сулейман, Зекрія,
Зія, Зіаі, Серадж, Ях’яхель, Азіз, Навабі, Рафік, Еттемаді, Тарзі та інших.
Дотримуючись поширеного у пуштунських племенах принципу укладання шлюбних
союзів на рівні двоюрідного споріднення, правляча еліта забезпечувала
замкнутість своєї верстви і вищу ступінь переплетіння сімей та кланів. Разом із
тим вона не була однорідною у своїх поглядах на найважливіші проблеми державної
політики, причому конфлікти, які виникали в її середовищі на політичному
ґрунті, частіше за все набували характеру династичних, кланових або сімейних
протиріч. На певних етапах афганської історії протиріччя у самій еліті досягали
такої гостроти, що призводили до її розколу, створюючи кризу верхів.
На час закінчення Другої світової війни Афганістан залишався економічно
слаборозвиненою аграрною країною, у якій 90% населення було зайнято в
сільському господарстві [4. – Арк.15,46,51,66,73; 89. – С.35]. В аграрному
секторі спостерігалось перетворення натурального господарства в товарне.
Афганістан – країна багатих землевласників та бідних селян. Після війни першим
належало до 70% усіх земель, що оброблялись, а також переважна частина
іригаційних будівель. Спадщиною від феодального періоду, а також результатом
диференціації селянства стало масове безземелля та малоземелля сільських
трудівників. Близько 30% з них не мали землі, а ще більше мали наділи, які були
недостатніми для ведення самостійного господарства. Переважна більшість селян
повністю чи частково орендувала землю у великих землевласників. Як правило, це
була оренда з нужденності, яка здійснювалась на умовах натуральної скіпщини
(іздольщини). При цьому великий землевласник не був зацікавлений в освоєнні
нових земельних ділянок (оскільки це вимагало значних грошових витрат), а тим
більше в запровадженні в землеробство сучасної сільськогосподарської техніки.
Що стосується орендатора-скіпщика, то він, зрозуміло, не мав можливості
покращити техніку, яку застосовував у землеробстві, а також придбати та внести
мінеральні добрива. Як наслідок землі виснажувалися, врожайність
сільськогосподарських культур падала, а звідси мало місце скорочення загальної
продуктивності сільського господарства.
Типи скіпщинної оренди, які були поширені в Афганістані, були різноманітними
[5. - Арк.12, 74, 86, 88; 89. – С.75]. Проте землевласники у багатьох випадках
намагались максимально використати величезні нестатки селянства, усіляко
посилити експлуатацію орендарів-скіпщиків з метою збільшення “виходу товарної
продукції”. Їх монополія на землю була основою збереження численних феодальних
обов'язків, що лягали на плечі орендарів, зобов’язаних не лише чистити та
ремонтувати зрошувальну мережу, але і виконув
- Київ+380960830922